Щоденник моєї секретарки

Я потягнув на себе масивні двері з табличкою «Спостережна рада» і відчув легкий опір — вагу було підібрано так, щоб пересічний відвідувач ще раз замислився, чи варте його питання уваги таких важливих персон.

— Доброго ранку, Сергію Миколайовичу! — хором вигукнули дві секретарки з–поза лискучого бар’єра.

— Драстуйте, дівчата! Вдома? — я кивнув на Пашині двері.

— Не сам.

— Добре, тоді почекаємо.

Може, я занадто скромний, але без зайвої необхідності не люблю вриватися до кабінетів, коли люди зайняті. Якось так мама з дитинства привчила — навіть в поліклініці ніколи не заходив до неї, поки не вийде пацієнт. Тут, звісно, не поліклініка, і Паша мені — не мама, але дитячі рефлекси залишаються на все життя.

Я втопився у м’якій канапі для відвідувачів. Гостей тут поважали, і небезпідставно — самі розумієте, неважливі люди до таких кабінетів не заходять.

— Вам кави зварити? — запитала одна з секретарок. Каюся — не знаю, як її звати. Теперішні жінки — усі на одне лице. Поки молоді — наслідують одні й ті самі модні журнали, стають старшими — ходять до одного й того ж пластичного хірурга.

— Дякую, не відмовлюся.

Я втупив погляд у газету, що валялася на столі. Новини не вирізнялися оригінальністю: черговий олігархічний міжсобойчик під виглядом аукціону з приватизації металургійного комбінату і чергова атака на тих, хто насмілився співпрацювати не з тим, з ким треба.

— Доброго здоров’я! — почулося над моєю головою.

— Олесю! Привіт! Радий тебе бачити! — я спробував звестися на ноги, але це було не так просто. Дизайнеру, який створив це суперм’яке і супернизьке сидіння, варто було передбачити запасний вихід знизу, як у танку.

— Сидіть, сидіть, будь ласка.

— Тоді вже й ти сідай чи то лягай, бо це не канапа, а щось особливе.

— На копицю сіна схоже, так?

— Швидше на солодку вату. В моєму дитинстві її на пляжі продавали. Так от, якби з неї зробити меблі, було би щось подібне.

Олесь засміявся. Я й справді зрадів, побачивши його — одну з небагатьох світлих особистостей нашого бізнес–світу. Олесь був саме тою людиною, яка займала Пашин кабінет у Верховній Раді. Філолог за освітою, поет за покликанням, він володів синтаксисом і пунктуацією, тому вів усі паперові справи депутата Павлюка.

— Прошу каву, — до нас наблизилася секретарка у короткій спідниці — і я раптом оцінив політ думки дизайнера цієї канапи. Недурний був чоловік, слово честі.

Олесь теж оцінив цей політ і через це злегка зашарівся. Дівчина подивилася на нього скептично і обсмикнула поділ, наче там було що обсмикувати.

— А ще одну зварите для Олеся? — з посмішкою запитав я.