Живий звук
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4491-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Живий звук». Краткое содержание книги:
Таким чином, вінцем усіх цих запитань, відповіді на які мене не зовсім влаштовують як людину з розвиненою інтуїцією, безперечно, є саме цей факт. Ще трохи — і я сам почну сумніватися в тому, що цієї ночі займався з нею шаленим сексом і взагалі — що познайомився з нею.
А раз так, то довести бодай самому собі, що все це мені не наснилося, стає для мене справою номер один. Можна навіть сказати — справою моєї честі.
— О! Привіт, старий! Довго ти вчора сидів?
Судячи з усього, Коля Комарницький, як справжній капітан, покинув учорашню палубу останнім і в стані абсолютно щасливої людини. Життя якої вдалося якщо не взагалі, то принаймні в один окремо взятий вечір. У принципі, мене це влаштовувало — хоч хтось не помітив наших із Анжелою маневрів і, відповідно, не запитає зайвого. Хоча хто знає — раптом дійде до того, що мені знадобляться додаткові свідки, котрі могли б підтвердити: з корпоративу разом із Сонцевою змився саме я.
— Та якось так не дуже. За кермом, знаєш…
— Це я провтикав, — похмільно зітхнув на тому боці слухавки Комарницький, і мене від цього ніби справді обдало його перегаром. — Треба було попередити, що замовлені розвозки. Ну, тіла потім розвозили, кому куди.
— Багато полягло? — ввічливо поцікавився я.
— Змішалися в купу коні та люди, — попри стан мого співбесідника ця фраза прозвучала переможно. — Сьогодні всі відлежуються. Ти мене, старий, взагалі випадково застав. Ось поговорю з тобою — і вимкну трубку на хер. Просто мені одні люди там дзвонити повинні… — Комарницький позіхнув. — Сподобалося тобі взагалі?
— Знаєш, тусівка не моя. До речі, про тусівку: як знайти того… ну… — Я зробив вигляд, що старанно порпаюся в надрах пам’яті. — Коротше, продюсера тієї співачки, яка біля мене сиділа. Ти ще нас знайомив…
— Сонечка? — Голос Колі стрепенувся. — Вона, до речі, злиняла кудись. Бобров ще потинявся, але не особливо її шукав. У них останнім часом, я чув, того… У смислі — не того…
— Того, не того — контакт даси?
— На фіга? — У питанні — жодної помітної зацікавленості, Комарницький поставив його машинально.
Бо справді — для чого мені розшукувати людину з «не своєї» тусівки.
— Він підходив, поговорити хотів. — Версію на цей випадок я вже придумав і навіть сам у неї майже повірив. — Казав, що готовий знайти інвестора на фільм із Сонцевою в головній ролі. Сценарій потрібен, а я ж ніби вже драматург.
— Тю, — Коля знову позіхнув. — Співає Сонечко добре, тільки акторка з неї хрінова. Теж мені Мадонна…
— До чого тут Мадонна?
— Ну, нехай не Мадонна, — Коля говорив, аби говорити, не вкладаючи в свої слова жодного змістового навантаження. — Хто там у кіно знімався? Пугачова з Ротарою в молодості, Христя Орбакайте, Мадонна знову ж таки… Потім ця, як її, відьма кацапська… Жанна Фріске. Ні, нормальна шоу-бізова світова практика. Тільки Сонцева не потягне, кажу тобі як профі в цих справах. Хоча… якщо Бобров знає, де знайти бабло, і хтось дає його під подібний проект, чому б не освоїти енну суму… Слухай, старий, будеш із ним балакати, пробий цю ситуйовину, ок?
— Я, коли чесно, сам не все знаю. Домовилися поговорити більш серйозно в спокійній обстановці, він навіть телефон давав. Тільки я десь записав і відфукав, як завжди.
— Зараз, почекай. Я теж його напам’ять не знаю… — Комарницький вкотре зітхнув. — О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.
— Тільки мені зараз треба.
— Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.
Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.
Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:
— Алло.
— Це Микола Бобров?
— Так. А там хто?
— Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.
— Не пам’ятаю.
— Не пам’ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам’ятаєте конкретно мене?
— Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств — не обов’язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.
— Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.
— А якщо я — проти?
— Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?
— Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або — преса. Де я вгадав?
— Преса, — зізнався я.
— Ви стосовно випадку з Анжелою?
— Не зовсім, — я почав старанно добирати вирази. — Узагалі-то це пов’язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.
— Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.
— У мене нема брата! — вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.
— Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.
— Секунду! — тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. — Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок — Сонцева, а яка — Місячна!
— Місячна? — тепер здивувався співрозмовник.
— Я теж образно! — Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. — Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, — я на мить зам’явся, — і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви — чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?
— Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…
— Приїду, куди скажете, в мене машина.
— Добре, — здався Бобров. — Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?
— Усе одно. Кажіть адресу, їду.
— Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.
— Нормально. Куди їхати?
Не люблю, коли треба вбивати час.
Пертися в офіс у п’ятницю по обіді — справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.
Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».
Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх холостяків Сельма Хаєк. Діва в негліже з величезною зміюкою на шиї. Позує вона на фоні величезного багряного диска сонця. Не сказав би, що аж надто креативне рішення, та це, принаймні, краще, аніж укладати співачку в мереживній білизні в якесь ложе, вимощене пелюстками троянд. Або фотографувати її за кермом взятого напрокат — сто доларів за годину — лімузина.
Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.
Бог із цим усім. Нехай собі така музика грає. Тільки чому молода жінка, котра її співає, з величезними глибокими очима і головою, натоптаною різною тирсою, досі не відпускає мене від себе? Хоча й пізнавати не хоче…