Месопотамія

Тут Аліна зовсім розплакалася й зірвалася йти до будинку, проте дядь Саша встиг перехопити її й міцно обійняв за плечі. Вона припала до нього, задихаючись плачем, а ми сиділи й мовчали, відчуваючи, як незворотньо минає та мить, коли потрібно було щось сказати, підхопити розмову, не дати запанувати тиші, яка ставала дедалі нестерпнішою, загрожуючи розірвати повітря, мов паперовий пакет. Усе майже так і було — і спаринги, й осінній парк. Чорні дерева, бузкові небеса з червоними відблисками на заході. Марат усе збирався піти з клубу, сварився з керівництвом, тижнями десь пропадав, з Аліною в них все було так погано, що він сам дивувався, як вони досі не розійшлися. Того дня ми з обіду засіли в парку, у розбитому барі, фактично в якомусь наметі з пивом, де, крім нас, нікого й не було, сиділи, нікуди не поспішаючи, — я, Марат, ще хтось із його одноклубників, — чекали ночі й слухали Маратові байки про те, що навесні він усе кине й звалить на Кавказ, куди його давно кличуть тренером. Десь під вечір до бару прибилася пара — він виглядав значно старшим, схожий був на викладача університету, ні на кого не звертав уваги, дивився лише перед собою. Був в осінньому пальті, носив окуляри, майже не пив. Вона була юною, хоча на студентку не скидалася — поводилася впевнено, сама замовляла, пропонувала щось йому. Марат замовк і почав до неї придивлятися, щось його в ній зачепило, щось у ньому озвалося. Мала жорстке світле волосся й довгі пальці з гострими нігтями, і ще яскраві білі зуби, а що весь час сміялася й говорила, то Марат лише й розглядав її посмішку, навіть не особливо ховаючись. А десь за годину, коли викладач кинув-таки на нас двозначний погляд, Марат узагалі влаштував сварку й намірився битися. Бармени всіх розтягли й порадили розходитися, викладач намагався поводитися спокійно, проте дещо зашвидко подав своїй подружці плащ, дещо забагато лишив чайових, дещо демонстративно простягнув їй руку, щоби вивести на вулицю. І саме тоді Марат вирвався з наших обіймів і перехопив її, піймавши за лікоть, потягнув до себе — різко й не стримуючись, аж вона скрикнула. І не зрозуміло було, чого в її крику містилося більше — обурення чи здивування. Мені здалося, що здивування. Причому приємного. Хоча вона й спробувала вирватися й гнівно щось кричала, зблискуючи зубами й крутячи головою, а проте подалася вперед, налетіла на Марата й далі заскочено розглядала впритул його гостре неголене обличчя зі шрамами й порізами, сірі запалені очі, чорне волосся й тверду шкіру. І чим довше дивилася, тим уважнішим ставав її погляд. А коли викладач кинувся виривати її назад, Марат себе вже й зовсім не стримував і завалив із правої, як його вчили ще в дитячо-юнацькій школі, себто старанно й від душі. Викладач покотився підлогою, а на Марата ззаду наскочили бармени, і вже всі троє полетіли на землю. Ми з Маратовим приятелем взялися викидати всіх на вулицю, у синьо-червону паркову пітьму, що тривожно поглинала вогні барної вивіски. І там, посеред золотого листя, Марат товк викладача, бармени пробували відтягнути його від жертви, а ми, своєю чергою, намагалися відтягнути їх.