Заложна душа
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - Число 1-2 (17-18), 2002.
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Заложна душа». Краткое содержание книги:
Так вони і стояли — маля з великими і не по дитячому сумними очима і страшний гайдамацький отаман, іменем якого ще два покоління польських і єврейських родин будуть лякати неслухняних дітей. Щось здригнулося у круковій душі. Давній спогад засмутив отаманські очі, повернувся він і, вже влетівши у сідло свого вороного, кинув Трохиму:
— Заверещить малий, перший загинеш...
Але малий гайдамаків не підвів — мовчав, стиснувши зуби, коли пробиралися під носом у московських застав, коли нечутно підкрадалися до драгунських пікетів. Мовчав під час бою й оскаженілої гонитви, міцно тримався за черес Трохима і тільки смикався, коли хлопали постріли. За це його гайдамаки так і прозвали — Чіпкою. "Підросте — буде Ничипором, а зараз нехай Чіпка".
...Назад у степ прорвалося п'ятеро із тридцяти гайдамаків. На високій могилі вони розіслали рушники і виставили куплені у зимівчан харчі й горілку. Вітер тріпав гайдамацькі чуприни й оселедці. Кожен мав на собі криваві рани. В очах ще блимали вогні від палаючих міст і містечок, спалахи пострілів і зблиски шабель і ножів. Вони пили мовчки, час від часу заводили пісні, слова яких, мабуть, карбувалися свяченими ножами.
Чіпка сидів між ними як рівний.
— Ось і ти, малий, став гайдамакою! — сказав Трохим.
На перехресті доріг гайдамаки, скинувши шапки, поклонилися один одному, попрохали прощення і погнали коней врізнобіч.
Затрималися тільки Крук і Трохим. Отаманський вороний крутився на місці, роздуваючи ніздрі. Йому кортіло майнути відкритим степом.
— Дивися за малим, Трохиме, із нього ще добрий козак буде, а це йому на коня... — Отаман Крук жбурнув прямо у руки здивованого Трохима гаманець із золотом — ледь не більшу половину своєї здобичі, відпустив повіддя і зник у степу, залишивши після себе тільки журливо похилені трави...
За ці гроші зміг Трохим відкупитися від гусарів-сербинів, що перехопили їх із малим за Новосербією. Помикався по степах, а потім найнявся разом із малюком до заможних козаків-хуторян. Завжди були вони разом — тільки один раз покинув Трохим свого помічника, покинув і не вернувся...
...Зловісні передчуття обсіли хоробре Чіпчине серце. Він до болі в очах вдивлявся у темну далеч, але чабана все не було. Малий опустив очі долу і перелякано смикнувся — довга тінь підбиралася до його босих ніг. Він перелякано підстрибнув і озирнувся. Покручене гілля сухої верби стелилося землею, а сама верба здавалася кривим і сухорлявим страховиськом. Хлопець розгублено постояв біля намету, почухав вистрижену під закаблук чуприну і заходився збирати кізяки для нічного вогнища.
"Ось, ось Трохим під'їде — а у мене вже і вогонь горить, і юшка у казані вариться...", — думав Чіпка, розводячи добрий вогонь. Поступово круторогі воли, що байдуже паслися по степу, розчинилися у нічній темряві, і тільки полум'я, біля якого сидів малий, креслило тремтяче коло. Здавалося, що весь світ поза цим колом провалився у прірву, і варто тільки ступити на край, як довгі пазурі вчепляться у тебе і полетиш прямо до пекла...
До самого ранку, схопившись за ґерлиґу, просидів біля вогнища Чіпка. Десь гавкали собаки, іноді гризлися з якимось ворогом, із скавчанням тікали кудись. Воли перелякано ремиґали. Вдалині, над Сухою балкою, спалахувала дивна заграва, але небо від неї ставало все темніше й темніше.
Всю ніч серце Чіпки божевільно калатало в грудях, і тільки коли ранкова прохолода торкнулася його рук, а високі трави й роги худоби почали проступати у ранковому тумані, хлопець зронив голову на руки і заснув...
... — От халепа! Де ж Трохим? — крик над головою, іржання коня й стукіт копит висмикнули Чіпку зі сну. Він, кліпаючи очима, підняв голову — прямо над ним крутився на коні господар зимівника Барило, а за ним маячили чоловік десять молодиків і чабанів. Червоне обличчя Барила чогось було вкрай стурбоване й перелякане:
— Де Трохим, бісова дитино! Нащо він череду покинув?
Чіпка потиснув плечима. Барило плюнув і крикнув:
— Ану, хлопці, зганяй худобу і гайда до зимівника!
Молодики зі свистом і гиканням почали зганяти череду. Чіпка ошелешено дивився на цей розгардіяш. Раптом він зрозумів, що Трохим так і не повернувся. Очі малого почали набрякати від сліз.
— Що рюмсаєш, сідай на коня позаду мене! — крикнув йому молодик Василь. Череда вже витяглася й мчала у бік зимівника під малахаями чабанів.