Останній гетьман. Погоня
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5144-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Останній гетьман. Погоня». Краткое содержание книги:
Роман «Погоня» — захоплююча історія про козака — характерника, якому й чорт не брат, про його сумні та веселі пригоди на довгому шляху з січі додому.
Кирила рік навчали в Петербурзі найкращі вчителі. А далі Олексій настановляв його:
— Життя наше, брате, помінялося, забудь про корови та кози, про вечорниці й колодки. Ти маєш стати іншим чоловіком, поміняти свій людський чин, осягнути за границею науки, навчитися жити по—їхньому. Тільки тоді ти станеш твердо на ноги, перед тобою широкий шлях, я та Єлизавета тобі поможемо. Отож не лінуйся, учися, вивчай мови, арифметику, географію, розглядай усе, але не заглядайся на принади того життя, тримай себе в шорах, і ще раз — учися. Осягни науку скільки можеш. Якби ти знав, як кепсько мені, що я вчився тільки в дячка. Але я… тут уже дещо почав тямити. Посилаємо з тобою графа Теплова, ад’юнкта академії, він буде за тобою наглядати, слухайся його, у нього гроші і все інше. Ти поїдеш не під своїм ім’ям, а під ім’ям Івана Обидовського. Запам’ятовуй зразу.
Розумиха похитала головою, сказала Олексієві, коли Кирило пішов:
— Бачила я Теплова, розмовляла з ним. Поганий він чоловік, лукавий, хитрий. Не довіряй йому.
— Звідки ти таке взяла?
— Душею чую. Підступний він.
— Ну, мамо… Та це ж призначення Єлизавети.
Кирило відбув за кордон. Спершу до Берліна, де вчився під керівництвом відомого математика Ейлера.
Вони зібралися в комірчині Григорія Любистка, бандуриста знаменитого, славетного, в нього трохи більша комірка, ніж в інших, у яких живе по два — три чоловіки. З Гетьманщини прийшла посилка з рибою: осетром, судаком, таранею, такі посилки гетьманська канцелярія посилає два — три рази на рік: канцлеру, віце — канцлеру, сенаторам, міністрам, іншим високим вельможним людям, цих посилок чекають з нетерпінням, то велике заласся. Надто в’ялена щука. Ніде так не вміють робити щуку, як на Запорожжі. Перепадає потроху й співакам, бандуристам. І ось тепер заради такої оказії в Любистка зібралися: незрівнянний бас Гаврило Головня, який нещодавно приїхав з Києва, де відбирав у Могилянській академії співаків, поважний Марко Полторацький, молодий, швидкоокий співак і композитор Максим Березовський, тенор Григорій Марцинкевич. Лущили тараню, краяли в’ялену щуку, барильце з пивом стояло на підлозі біля ніг Любистка, за його спиною на стіні висів килим, а на ньому бандура, дві люльки й турецька шабля. Прочинилися двері, до кімнати вступив Олексій. Торкнувся рукою шапки з пером, неголосно затягнув:
Усі підхопили:
Олексієві звільнили ослінчика.
— А чи ніхто з нас, братця, не сміється? А то будемо в шию бить, — сказав Головня.
— Немає серед нас дуки, — ламав спинку від хребтини тарані Любисток, а сам кліпнув невидющими очима на Олексія. Був гарний з себе, дуже гарний: буйний чуб хвилею лягав на лівий бік, орлиний ніс, круте підборіддя. — Всі ми тут… як ото в клітці.
— У золотій, — крякнув Головня.
— А де ж нам ще бути? — запитав Марцинкевич.
Марко Полторацький розгладив вуса.
— Мали б бути в Дикому полі, на Дніпрових порогах, у турчина в гостях.
— Минулося те, лишилося тільки в піснях, — проказав Головня.
— Бо немає нині таких людей, перевелися, — запально мовив Марко Полторацький. — Сидять по канцеляріях, або як ось ми отут. Немає їх. Немає Наливайка, Бородавки, Богуна.
— Може, й є, — тихо сказав Любисток. — Час не той. Вичах той час. Дехто пробував…
— Хто? — Любисток.
— Гордієнко. Мазепа.
Головня подивився застережливо, приклав пальця до губів.
— Та те я й кажу, що минулося, що воно ні до чого. Ми ось тут, а на наших землях…
— Її величність, — мовив, дивлячись у підлогу, Олексій, — учора видала указ, за яким москалям забороняється купляти землю в Україні. — Всі зрозуміли, що тут не обійшлося без Олексія, він сам натякав на це. — Часи справді інші, треба ладом, покорою, вірною службою, — додав.
— Колись було шаблею, — зблиснув очима Марко. — Але справді: минулося. Все минулося. Навіть край наш споганів, там теж так холодно, як і тут. Нанесли москалі постолами холоду. І все міряють: землю, воду, я вже не кажу про пшеницю… — І зняв зі стіни бандуру:
Зарипіли двері. До комірчини вступив Федір Дуб’янський, з Понорниці біля Новгорода — Сіверського. Марко вдарив по всіх струнах: