Слуга з Добромиля

— Що вони там собі думають? — хотів спитати Олексій Іванович. — Чого вони чекають?

Йому стало прикро, що не знає нікого з пацієнтів по-імені: ні чоловіків, ні жінок. Тільки те, що он той — епілептик, у того — легка форма шизофренії, у того — амнезія. А в тієї молодої жінки у квітчастій хустці — післяродовий психоз. Один чоловік із запалими очима, в калошах на босу ногу, зміряв поглядом головного лікаря, ніби порівнював з кимось. Щось у рисах його обличчя було знайоме, і Олексій Іванович раптом захотів, щоб той помітив у ньому щось таке, чим варто пишатися. Так ніби той був суддя, а головлікар — арештант. І тут люди розступилися.

— Ходіть, кинете грудку землі, - шепнув до нього Адам Віцентійович.

— Щось сказати?

— Ні, але можете перехреститись, якщо вмієте.

— Комуністи не хрестяться, — нагадав Олексій Іванович.

Підійшов до могили, до країв якої налипла жовта глина, похилив голову, як на військовому похороні, тоді взяв грудку землі, розділив її надвоє і кинув на одну й на другу труни. Невідомо, у якій лежала Настя, а в якій — Данило. Це його чомусь стурбувало. Усюди має бути порядок. Постояв трохи, намагаючись не дивитись у яму, а потім відійшов, пропустивши Адама Віцентійовича. Той не барився довго, і після того, як кожен кинув свою грудку землі, всі почали розходитися. Залишилися троє пацієнтів засипати могилу і два санітари, понурі сільські дядьки, за ними спостерігати.

— Чому ви не перехрестились? — спитав головлікар психіатра.

— Бо я — єврей.

— А…

— Цікаво, як я лишився живий? Мене двічі розстрілювали. Один раз у львівському гетто, а другий — тут, — і він показав на Діл, де у сонечку ніжився Добромиль.