Чарівник Країни Оз (Збірка)

6. Лякливий Лев

У весь цей час мандрівники простували дорогою через величезний дрімучий ліс. Дорога, як і раніше, була вимощена жовтою цеглою, але її майже не було видно під густим шаром сухого гілля й опалого листя. Збитися зі шляху було дуже просто.

Тут майже не було птахів — вони ж бо люблять маленькі лісові галявини, де яскраво світить сонце. Інколи з лісової хащі долинало люте гарчання. Від цих загрозливих звуків у Дороті починало калатати серце, бо вона не знала, які страшні хижаки ховаються у лісовому напівмороці. Тото, схоже, здогадувався, в чому річ, і весь час тулився до ніг дівчинки, навіть не наважуючись загавкати.

— Скоро вже закінчиться ліс? — запитала Дороті Залізного Лісоруба.

— Не знаю, — відповідав він. — Я ніколи не ходив по цій дорозі й ніколи не був у Смарагдовому Місті. Мій батько, правда, колись ходив туди, але я тоді був ще маленький. Він розповідав, що дорога довга й складна, але ближче до Смарагдового Міста починаються прекрасні місцини. А якщо перейматися небезпеками, то я їх не боюся, коли під рукою слоїк із мастилом. Страшило, я бачу, також не боягуз, а в тебе на лобі слід від поцілунку доброї чарівниці.

— Але хто захистить Тото? — непокоїлася Дороті.

— Якщо він потрапить у халепу, ми всі йому допоможемо, — запевнив її Залізний Лісоруб.

Не встиг він договорити, як із лісу долинув страшний рик і на дорогу вискочив велетенський лев. Одним ударом лапи зі страхітливими кігтями він відкинув Страшила далеко в кущі. Потім він ударив Залізного Лісоруба. На подив хижака, його суперник хоча й упав, але зостався неушкоджений.

Коли Тото побачив ворога, він одразу із гавкотом накинувся на нього, і Лев уже роззявив свою велетенську пащеку, щоб укусити хороброго песика. Але цієї миті Дороті подолала страх і кинулася на поміч вірному другові. Дівчинка миттю опинилася між Тото і Левом, стукнула велетенського хижака по носу кулачком і крикнула:

— Не смій кусати Тото! Як тобі не соромно — такий великий, а нападаєш на маленького песика!

— Я не кусав його, — винувато заперечив Лев і заходився терти вдарений ніс.

— Але ти намагався це зробити, — наполягала Дороті. — Ти просто боягуз, і все тут!

— Це правда! — погодився Лев, засмучено похнюпивши носа. — Я завжди знав про це. Але я нічого не можу з собою вдіяти! Що ж мені робити?

— Чого не знаю, того не знаю, — відповіла Дороті. — А скажи-но, будь такий ласкавий, навіщо ти вдарив нещасного, напханого соломою Страшила?

— Він напханий соломою? — здивувався Лев, спостерігаючи, як дівчинка підняла Страшила, поставила його на ноги й поплескала долонькою з усіх боків, щоб повернути йому правильну форму.

— Атож, — сердито буркнула Дороті.

— Оце тому він так далеко відлетів! — вигукнув Лев. — А я ж не міг ніяк зрозуміти, що це відбувається. А другий також напханий соломою?

— Ні, він зроблений із заліза, — відповіла Дороті саме тоді, коли допомагала звестися на ноги й Залізному Лісорубу.

— Тому я ледь не зламав об нього кігті! — здогадався Лев. — Вони так заскреготіти об його тулуб, що в мене аж мурашки шкірою побігли. А як називається це маленьке створіння, яке ти так любиш?

— Це мій песик Тото.

— Він напханий соломою чи зроблений із заліза? — поцікавився Лев.

— Ні, він із плоті й крові.

— Оце так кумедна тваринка! І така малесенька. Тільки такий боягуз, як я, міг підняти лапу на цю крихітку, — сумно промовив Лев і похнюпив голову.

— Чому ж ти такий боягузливий? — здивовано запитала Дороті Лева, який завбільшки був з середнього коня.

— Це велика загадка, — відповів той. — Таким я вродився. Усі лісові мешканці вважають, ніби я неймовірно хоробрий та лютий, бо ж Лев — цар звірів. Я помітив, що варто мені гаркнути як слід — і всі живі створіння кидаються від мене навтьоки. Коли мені трапляються на шляху люди, я дуже лякаюся, але грізно гарчу — і вони розбігаюся хто куди. Якби слон, тигр або ведмідь вийшли на поєдинок зі мною, я і сам би дав драла — такий я жалюгідний боягуз! — але ж вони забираються геть із моєї дороги, ледь зачувши рик. І я їм дозволяю накивати п'ятами.