Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Він

Досить довго перебував у нерухомості, майже не піднімаючись. Кожне зусилля — безконечно вперте і безконечно довге — ледве чи дозволяло поворушити хоча б пальцем: результат щоразу виявлявся нікчемним. Сірі світанки, двійники сірих сутінків, невиразна мішанина «ночі» і «дня» [16], параліч полярного анабіозу. Потай він сподівався, що так воно і буде — тихе відмирання болю, зростання в напрямку тиші, згасання струмів, розповзання меж. Йому здавалося, що варто лише затерпнути як слід, і все вирішиться само собою. Його уява, як і все в ньому, була надто тривіальною — (хоча тривіальності ніколи не буває задосить) — він навіть гадки не мав, що справжні випробовування чекають попереду, що пригоди тільки починаються. В найнеймовірніших припущеннях йому так і не спало на думку, що весь його дотогочасний досвід нічого не важить, не складає жодного метафізичного капіталу, взагалі не вартий уваги. (Він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома). Його убогий внутрішній зір, який лише завдяки мені вряди-годи вихоплював з темряви ту чи іншу деталь, освітлював то тріщинку, то піщинку, допіру тепер наважиться заглянути в захланне черево світу. (Прозріння це теж не буде остаточним — навіть мені мало що відомо про остаточність, — але доведеться ще добряче похвицяти ніжками, поки родові води не винесуть тебе на волю).

Отож його інфантильним мріям не судилося збутись, і якось вирвавшись із кошмарного сну (в якому утікав від своїх дружків-заколотників разом із нареченою, над котрою перед тим довго збиткувався, стріляючи в неї холостими набоями з дев'ятиміліметрового NEW NAMBUіз стертим серійним номером), він виявив, що глупа ніч усе ще актуальна, і швидше інтуїтивно, аніж за посередництвом органів чуття усвідомив, що довкола вирує життя — зі стелі по довгих линвах спускаються павуки, чутливо прислухаючись до його дихання й тепла, в щілинах старої шафи гніздиться шашіль, між складок одягу вичікують бронзові метелики молі, під ванною плодяться мокриці, серед білих зерен рису чорніють спинки довгоносиків, невідомі мошки обсіли довге листя цеперусу, а під плінтусом сидить німий від старості цвіркун (одного разу це страховище вилізе зі своєї схованки — незугарне, скуйовджене, цибате, — і пошкандибає через усю кімнату до протилежної стіни грітися під батареєю парового опалення). І це ще далеко не все, бо насправді життя чаїться всюди — в цих стінах, у воді, в повітрі, — від нього нема ні порятунку, ані сховку, від нього не втечеш, а, отже, рано чи пізно доведеться піднімати повіки, і перше, що схопить твій ще по-ранішньому розфокусований зір — трійко невтомних мух, завислих довкола люстри в якійсь своїй поганській геліоцентричній медитації.