Троє у човні (якщо не рахувати собаки)

Я прошу вибачення. Я зовсім забув.

Отже, ми доручили складання списку Джорджеві, що він і почав робити.

— Я думаю, намет брати не варто, — висловив пропозицію Джордж, — ми візьмемо накритого човна. Це значно простіше і зручніше.

Думка видалася непоганою, і ми погодилися. Не знаю, чи вам доводилось таке робити: вздовж човна ви ставите металеві обручі, натягуєте на них величезну парусину, міцно прив'язуєте її довкола, і ваш човен перетворюється на невеличкий будиночок, хоча й дещо задушливий. Та, як казав один мій знайомий, коли в нього померла теща і йому довелося витрачатися на її поховання, у всьому є свої переваги й недоліки.

Джордж сказав, що в такому випадку кожному з нас потрібно буде взяти з собою ковдру, ліхтар, мило, масажну щітку, гребінець (можна один на всіх), зубну щітку (кожному), горня, трохи зубного порошку, причандали для гоління (виглядає так, наче ми вперше прийшли на урок мови) і пару рушників для купання. Я не раз зауважував, що, вирушаючи кудись поближче до води, люди надзвичайно багато уваги приділяють приготуванням до купання, насправді ж, прибувши на місце, вони майже не заходять у воду.

Так буває, коли ви вирушаєте на відпочинок до моря. Я сам не раз казав собі (коли розмірковував про це, ще перебуваючи в Лондоні), що кожного ранку я раненько вставатиму і ще до сніданку бігтиму до моря, щоб сполоснутися. З непохитною вірою в це я вкладав до своєї валізи рушник та пару трусів для купання. Купальні труси в мене завжди були червоного кольору. Ну, подобаються мені труси червоного кольору. Вони дуже пасують до моєї комплекції. Але, прибувши до моря, я не відчував нічого такого, що бодай би нагадувало якесь бажання бігти зраночку до моря і пірнати у воду. Хоча в місті я так часто говорив собі про це.

Навпаки, мені хотілося залишатися в ліжку якнайдовше, а після того одразу ж іти на сніданок. Декілька разів я все ж збирався з духом, вставав о шостій, брав рушника, труси для купання і без особливого піднесення, напівроздягнений, вирушав до моря. Мені здається, що саме тоді, коли я вирішую скупатися, хтось навмисно випускає на волю пронизливий східний вітер, по всьому берегу розкидає гостре, як бритва, каміння, а щоб я його не зміг побачити, притрушує піском. Він бере та й відтягує на добрих дві милі море, щоб я, скоцюрбившись від холоду і підстрибуючи, плюскався по коліна у воді. Коли я зрештою дістаюсь до моря, воно поводиться зі мною вкрай безцеремонно, я навіть сказав би, образливо.

Величезна хвиля хапає мене і, склавши вчетверо, щосили шпурляє на якусь скелю, спеціально приготовану для мене. Перш ніж я встигну застогнати і зрозуміти, що сталося, вона підхоплює мене і несе до середини моря. Я щодуху намагаюся гребти до берега і вже починаю думати, що більше ніколи не побачу свій дім та друзів. Я починаю жалкувати, що погано обходився зі своєю молодшою сестрою (я маю на увазі, коли був ще хлопчаком). Коли я вже втрачаю всіляку надію, хвиля відступає, а я залишаюсь лежати на піску, розпластаний, наче морська зірка. Я встаю, обертаюсь і бачу, що я боровся за своє життя на глибині у два фути. Пристрибуючи, я одягаюсь і чвалаю додому, де мені доводиться робити вигляд, що все це мені дуже сподобалося.