Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
- Гаразд, гайнімо навпростець до Ейбла,- погодився Брент.- Річку перетнемо вбрід неподалік від Тари, а там через Фонтейнові луки враз будемо на місці.
- Тільки їсти ми там нічо’ не дістанемо, хіба смаженого опосума з бобами,- втрутився в їхню балачку Джімс.
- А ти взагалі нічого не дістанеш,- осміхнувся Стюарт.- Бо зараз поїдеш додому й скажеш ма, хай не чекає нас на вечерю.
- Ой ні-ні! - переполошився Джімс.- Нізащо! Щоб це я замість вас підставив свою шкуру міс Бетріс! Найперш вона спитає, чом Я не доглянув, що вас ізнов виперли з науки. А тоді ще - чого не привів вас додому, аби вона могла вас вибештати. Ну й почне мене тіпати, мов качка хробака, і в усьому я один буду винен. Як ви не візьмете мене до місте’ Віндера, я втечу на цілу ніч у ліс, і хай мене патруль забирає- ліпше вже патруль, ніж міс Бетріс, коли вона сердита.
Розпачливі слова чорного хлопчини викликали у близнюків і лють, і збентеження.
- Йому стане дурості попасти в руки патрулеві, і тоді ма ще на кілька тижнів заведеться. їй-бо, з цими чор нюка- ми сама морока. Деколи мені здається, аболіціоністи таки мають слушність.
- Але все ж негоже підставляти Джімса, щоб йому перепало за нас. Доведеться забрати його з собою. Тільки гляди, зухвальцю, як надумаєш вихвалятися перед Він- деровими чорнюками, що ми їмо самих смажених курчат та шинку, коли в них лише кролі й опосуми, я… я нацькую на тебе ма. І ще ми не візьмемо тебе з собою на війну.
- Вихвалятися? Це б я став вихвалятися перед тими чорними злиднюками? Та нізащо! Я не такого виховання. Хіба ж міс Бетріс не виховувала мене так само, як і вас усіх?
- Ну, з цим їй не дуже поталанило, чи то нас узяти, чи й тебе,- засміявся Стюарт.- Та нехай уже, їдьмо.
Він завернув свого здоровила-гнідаша і, давши острогами йому під боки, легко перемахнув через пліт на зорану землю Джералда ОТари. За ним пустив свого коня Брент, а тоді й Джімс зробив так само, припавши до луки сідла й учепившись за гриву. Джімсові не дуже подобалось перескакувати верхи через огорожі, але щоб не відстати від своїх господарів, він ще й не такі перепони мусив брати.
Коли вони в дедалі густішому присмерку промчали по червоних борознах схилом до річки, Брент гукнув братові:
- Слухай, Стю! Але ж Скарлет таки хотіла запросити нас на вечерю, га?
- Я теж про це думаю,- прокричав Стюарт у відповідь.- Тільки чому, як ти гадаєш…
РОЗДІЛ II
Коли близнюки від’їхали й вдалині завмерло відлуння копит, Скарлет, що стояла на веранді, сновидою рушила назад до свого крісла. Обличчя її затерплося, наче від болю, а на устах ще тремтіла силувана усмішка, якою вона хотіла приховати від близнюків справжнє своє почуття. Дівчина втомлено сіла у крісло, підібгавши під себе ногу, і відчула, що серце її так щемить у грудях, аж несила терпіти. Воно билося швидко й шарпливо, руки були холодні, душу їй гнітило тяжке лихо. Біль і розгубленість проступили у неї на обличчі, розгубленість пещеної дитини, яка звикла вдовольняти кожну свою забаганку, а тут уперше мусила зіткнутися з непідвладними життєвими прикрощами.
Ешлі одружується з Мелані Гамільтон!
Та не може такого бути! Близнюки щось переплутали. Це вони пожартували з неї. Ешлі не міг, просто не міг
закохатися в Мелані. Та й ніхто не міг би закохатись
у таке непомітне мишеня, як Мелані. Скарлет, не криючи зневаги, пригадала тоненьку дитинну постать Мелані, її овальне личко,4 таке поважне, таке простеньке, що аж негарне. До того ж Ешлі вже кілька місяців з нею не бачився. Після тих торішніх вечірок у Дванадцяти Дубах він був в Атланті хіба зо два рази, не більше. Ні, Ешлі не
міг кохати Мелані, бо - не може ж вона помилятися! -
бо він закоханий у неї! Це її, Скарлет, він кохає, вона в цьому певна.
Скарлет почула, як під важкою ходою Мамки двигтить підлога в холі, і швиденько випростала ногу й надала своєму обличчю якомога більш невимушеного вигляду. Не дай Боже, Мамка запідозрить, ніби щось негаразд! Мамка вважала себе верховодою цілої родини ОТар з усіма їхніми чеснотами й вадами, і досить було бодай натяку, що хтось криється від неї з чимось, як вона кидалася вистежувати таємницю, мов той гончак, і не заспокоювалася, аж поки вивідає все до кінця. Скарлет з досвіду знала, що як відразу вона не вдовольнить своєї цікавості, то подасться до Еллен, і тоді Скарлет хоч-не-хоч муситиме або розкритися матері в усьому, або придумати якусь вірогідну брехню.