Галка

— Ти не вечеряв? — звернувся — до мене Василь. — Я мотнуся і попереджу тьотю Катю…

Василь покинув кімнату, а Микола завважив:

— Меткий цей саратовський лавочник!..

— Чому лавочник?..

— Він сам казав, що працював у сільпо, хоча я його і не запитував. А ти?..

— У кооперації не працював. Більше по електриці, — таємниче відповів я. — А ти, мабуть, технікум закінчив, або зо три курси інституту?

— Так думаєш?..

— Якесь впевнене, вольове обличчя і розумні очі, — сказав я, вивчаючи поглядом співбесідника.

— Закінчив технікум зв'язку, — посміхнувся Микола.

— От бачиш, я можу вгадувати, коли пильно подивлюся на когось.

— Ви вже почали фахові заняття, і, мабуть, я відстав?

— Наздоженеш. Не святі горшки ліплять… — переконливо сказав Микола-лейтенант.

— А тобі багато дало навчання в технікумі для розуміння радіозв'язку на далекі відстані? — поцікавився я.

— Я знаю майже все, що тут викладають…

— І що ж говорять інструктори про те, як уникнути німецького пеленга?

— А, ти ось про що!.. Говорять те, що й написано у підручниках, інструкціях. А там пеленгацію обійдено. Щоб радист не потрапив під автоматні черги, він повинен… — лейтенант-москвич став загинати пальці, — вміти швидко передавати, ставити антену ціленаправлену, міняти частіше місце, намагатися передавати якнайкоротші радіограми, розмову вести з Центром ніби з аматором-короткохвильовиком на міжнародному, відомому всьому світові кодові… — загнув Микола п'ятий палець.

— І діло — на «большой»! — додав я з іронією. — А якщо розвідникам пощастило захопити полоненого, у якого відомостей слів на п'ятсот? І відомості надто термінові? То як же бути радистові?

— А на якій віддалі твоя рація від німецького штабу? — запитав Микола.

— Як, скажімо, від острова, де знаходиться вілла, до Адміралтейства, — поставив я умову задачі.

— Тоді працювати на передачу треба в оглядкою. Засічуть. Близько ж. Гм… Цінний «язик»! — Радіограма на п'ятсот слів. А п'ятизначних груп тут буде тисяча двісті,. — скептично всміхнувся Микола.

— То що?.. Таку радіограму передавати три дні, мотаючись туди-сюди по лісу, щоб не запеленгували німці? — таким же тоном запитав я.

Зайшов лейтенант Василь.

— Іди, Галко, вечеряти.

Їдальня — простора кімната. На вікнах гардини. Зараз вікна затемнені. Всього три столи на трьох осіб, дубовий буфет з орнаментом. На стіні картина — пейзаж.

На мене вже чекала чорнява жінка в окулярах, запнута косинкою, у білому фартусі — тьотя Катя.

— Ось ваше місце, — сказала.

У тарілці парувала та ж, що і в запасному полку, пшенична каша, на іншій тарілці вінегрет, а у чашці компот. Тарілки, чашка, виделка і ніж. Незвично якось, ніби і війни нема. То була сервіровка: металеві миски — на кораблі, казанки, захалявна ложка — в окопах.

— Їжте, — нагадала жінка в окулярах, ніби справді я забувся, чого сюди прийшов.

На третій тарілці лежали шматочки, грамів по п'ятдесят, хліба. Один шматочок — норма в листопаді й грудні сорок першого й у січні сорок другого. Отримаєш одразу ту пайку і не знаєш — з'їсти одразу чи по крихті? А мо', присушити на вогні, щоб хрумтіло на зубах? Коли хліб підсушиш, скибочка зменшується удвічі: хоч дивись, хоч їж.