Безсоння

— Ти й досі живеш у двоповерхівці навпроти «Червоного яблука»?

— Так.

Тріґер під’їхав до тротуару, з-під коліс вантажівки вирвалися два величезні віяла води. Дощ лив як із відра. У небі спалахували блискавки, гримотів грім.

— Чи не перечекаєш трошки тут зі мною? — запропонував Тріґер. — Гадаю, хвилини за дві злива закінчиться.

— Та ні, не варто. — Навряд чи Ральфа можна було втримати в машині хоч на секунду довше, навіть наручниками. — Спасибі, Тріґу!

— Оце так ллє! Візьми хоч шмат целофану — прикриєш голову!

— Та ні, не варто, спасибі. Я просто… — Ральф не зміг закінчити фразу, його стан був близький до паніки. Він відчинив дверцята вантажівки й вистрибнув, по щиколотки поринаючи в холодну воду. Не оглядаючись, Ральф помахав на прощання Тріґеру й поспішив до будинку, який він і Керолайн ділили з Біллом Мак-Ґоверном, на ходу намацуючи в кишені ключі від вхідних дверей.

Добігши до ґанку, він зрозумів, що ключі йому не потрібні — двері виявилися відімкненими. Білл, що жив на першому поверсі, часто забував замкнути їх, — і, вирішив Ральф, краще вже вважати, що це Білл залишив двері відчиненими, ніж уявити, як Керолайн вийшла на вулицю шукати його й потрапила під дощ. Про це страшно було навіть подумати.

Ральф поспішив у похмурий коридор першого поверху, замружившись від оглушливого гуркоту грому, і кинувся до сходів. Там він трохи загаявся, схопившись рукою за поручні й слухаючи, як вода стікає з його промоклих штанів і сорочки на дерев’яну підлогу. Тоді почав підніматися. Йому хотілося вибігти нагору, але після тривалої ходьби сил уже не було. Серце голосно билося в грудях, промоклі черевики висіли на ногах пудовими гирями, і чомусь перед очима постала картина того, як Ед Діпно вертів головою, вийшовши зі свого «датсуна», — напружені, люті ривки, що робили хлопця схожим на задерикуватого півня перед боєм.