Антологія української готичної прози. Том 1
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6944-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Антологія української готичної прози. Том 1». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську моторошну прозу XVIII – ХІХ сторіч представляють твори Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Гавришкевича, Пантелеймона Куліша, Володимира Росковшенка, Євгена Згарського, Леопольда фон Захер-Мазоха, Наталі Кобринської та багатьох інших авторів.
– Нема нікого старшого, ми тут усі рівні! – загули мерці.
– Так хто ж зна, скільки є тут вас? – питав Нечипір.
– Діли без ліку. Тогді побачимо, як кому не стане.
– Цур дурня, та масла грудка! – гукнув Нечипір, усе поглядаючи на зорі. – Як вас кат розбере: инший, може, по дві долі хвататиме на мою голову. Без ліку не хочу: лічіть, тогді й ділитиму. – Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними.
– Та доки сього буде? – загули мерці. – Не буде тобі ліку, лічи сам.
– Лиха матері вам! – каже Нечипір. – Лічи, коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить. – Та, усміхнувшись, і каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарів».
– Е! Та ти бо ще й торгуєшся? – зашипіла громада. – Діли мерщій, а то ми тебе поділимо!
– А щоб ви виздихали! – розсердившись, налаяв їх Нечипір. – Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі купами: старі до старих, молоді до молодих, діди особе, і баби особе, і парубки, і дівчата…
– А парубкам з дівчатами сідати? – питав один парубок, вискаливши зуби.
– Ось я вам дам до дівчат! Але й тут у вас женихання на думці. Геть! – прикрикнув на парубоцтво грізно. – Сідай окроме і дівчата окроме.
– О бодай тебе розсудило! – зашипіли усі дівчата.
Аж тільки забряжчали кістки, як почали мерці усаджуватись, та усе купа біля купи. Старі діди й баби ще таки нарізно посідали; а що молодиці, дівчата, та таки й чоловіки, які ще не дуже старі були, а що найбільш парубоцтво, так вже так промеж собою помішались, що й розібрати їх не можна було. Та підняли промеж себе іграшки та сміхотню, раді, що докупки зібрались та так, що скільки старі та й сам отець Микита їх не зупиняли, так нічого і не зроблять, а наш Нечипір і не боронить. «Нехай-нехай!» – дума собі, та ще й рад, що вони гудуть, як тії бджоли.
Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть:
– Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила… давай і нам, дядьку, вареника, а як не даси, залоскочемо у смерть…
– А зась, циганчата! – крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою. – Чіп відсіля! ви не сього приходу. Чого доброго є вас багацько таких, що й попід плотами покидані, і у глечиках потоплені, та як мені усіх обділяти, так се в мене не тільки вареника, та й волосся не стане…
– Зовсім! Обділяй мерщій! – заклекотіла мерцівська громада, посідавши й утихомирившись…
– Добре, коли зовсім! – відозвавсь Нечипір, ще таки поглядівши на зорі. – Ви зовсім, от і я скоро зовсім. – От і став попід ногами на снігу ськати, та й знайшов скіпочку, виковиряв нею того піввареника, показує їм і каже: – Нате ж, люди добрі! та знайте мою добрість. Глядіте ж, їжте не спішачи, щоб котрий ще не подавивсь; то ще мені біда буде: приїде суд з лікарем вас свідчити, та ще скажуть, що я вас отруїв, та прикинуть пеню, що й копою не відбудеш. Нате ж! – Та й став розщипувати вареник і приказує: – Отсе одному, отсе другому, отсе третьому…
– Кукуріку! – заспівав півень…
Шарасть! Розсипались наші мерці, і кістки забряжчали, неначе хто мішок п’ятаків висипав!..
Дивиться Нечипір: нема ні отця Микити, ні пана дяка, ні старих, ні молодих, ні дівчат, ні парубків… зостались самі гроби на кладовищі, як і учора були.
– Цур палічча! – закричав Нечипір, сеє бачачи. Се ж він знарошне їх до третіх півнів і манив, бо чув від старих людей, що тільки самі чортяки від першого півня щезають; а що відьми, мерці, упирі, вовкулаки і усяка нечисть шляються до других, а инші і до третіх півнів. От він тільки їх і дожидав.
– Фіть, фіть! – подивившись по усім усюдам, чи не зоставсь котрий на сім світі, Нечипір посвистав та й каже: – А що? наїлись вареників? Не здивуйте. Мусили мене занапастить, тепер натщесерце спочивайте, та вже більш мене не заманите… Що ж мені тепер робити? Піти додому, жінка не повірить, що їй буду розказувати, та ще й попіб’є, думаючи, що, може, я де по шинках ходив. До церков, поки живі попи задзвонять, ще не швидко, ляжу тут спати та й спатиму; задзвонять, я тут і є.
От собі приліг на горбику, якраз біля хвіртки, куди народ у цвинтар йде, згорнувсь та й захріп собі гарненько.
Спав-спав, аж ось чує, що його сіпають і таскають то сюди, то туди. От йому і здається, що се його мерці рвуть на шматки, та спросоння давай якомога кричати: «кукуріку» та «кукуріку!», щоб мерці щезли від нього та порозсипались, думаючи, що то півень кричить! Далі чує, що круг нього люди возяться та регочуться, і хоч його й смикають, та не рвуть на шматки, а ще й говорять: