Сам себе катаю

У 1895–1905 роках вважалося шиком прогулятися на парному велосипеді. Двоє друзів сиділи на двоколісному "конику" пліч-о-пліч і весело налягали на педалі. Коли ж колеса виставили одне за одним, цебто в одну лінію, він здобув ніби другу молодість. Такий варіант велосипеда облюбував спорт: він розвивав високу швидкість, бо опір повітря лишався тим же, а зусилля на ведучу зірочку зростало прямо пропорційно кількості гонщиків. Йдеться, як ви здогадалися, про двомісні гоночні тандеми, на яких і досі проводяться змагання високих рангів. Втім, ще 80 років тому спортсмени змагалися на 3-, 4-, 5- і 6-місних машинах, так званих триплетах, квадруплетах, квінтуплетах і сикступлетах…

Уже наприкінці XIX століття велосипед залишив далеко позаду свого незграбного пращура — самоката, перетворившись із забави диваків на чудовий транспортний і спортивний засіб. "Неоціненний, ні з чим незрівнянний сталевий кінь", "найвище поетичне вираження в металі", "найгеніальніший винахід XIX століття" — такими захвальними епітетами величали тоді двоколісну машину. Вона вже мала зручну геометрію рами, ланцюгову передачу, надійні гальма, шарикопідшипники, механізм вільного ходу, пристрій переключення передач і… репутацію легкого і надійного засобу пересування.

Здавалося б, перед велосипедом відкривалися всі дороги, і все ж не обійшлося без палиць, які намагалися встромити йому в колеса. Не приховували свого осуду торговці кіньми і фуражем, відчувши, як різко впав попит на їхній товар. У зв’язку з масовим захопленням велосипедом, наприклад, в Англії дуже зменшилося виробництво роялів, у Франції велоспорт несподівано потіснив гру в карти. З публічними звинуваченнями в пресі виступили навіть деякі авторитети, щоправда, приховуючи своє ім'я. Так, в газетах і журналах з 1880 по 1900 рік можна було прочитати таке: "…коні ніколи не звикнуть до цього чудиська, воно може прижитися тільки в пустелях, де з часом перевершить у швидкості хіба що верблюда" або про те, як один професор медицини вбачає згубну дію подорожі на велосипеді, оскільки вона може викликати "нечуваний біль з подальшими ускладненнями і може довести до… божевілля(!)". Діставалося велосипедистам і від споконвічних друзів — собак, що сприймали їх на дорогах вельми вороже. Тож вирушаючи у далекі мандрівки, деякі циклісти змушені були озброюватися пужалном і навіть спеціальним пістолетом, який називався велодогом. Пізніше, аби уникнути укусів в нічні часи, велосипедисти прив'язували до ніг… електричні лампочки, яскраве світло яких відлякувало агресивних псів, або ж надівали щитки-гетри, дуже схожі на сучасний елемент екіпіровки хокеїстів.