Скажений чорнобильський собака

— А потім їли? — запитав Дениско.

— Ну, потім їв, звісно… Під осінь попадали вони, а з другого боку — зовсім зелененькі, завбільшки з голубине яйце. Хай ростуть, думаю, до чого вони доростуть. А в жовтні позривав, бо похолодало, то могли померзнути. Хоч і боязко, а кортить спробувати, які вони на смак. Спробував — кислі, аж зуби ламає. Але то не дивно, що кислі, бо ж зелені зовсім. Дивно те, що всередині вони всі були без насіння, порожні-порожнісінькі.

— Як це? — не міг повірити Дениско.

— Я й сам не вірив! Розрізав друге яблуко — те ж саме, третє порожнє, четверте.

— А далі? — злетіло з Денискового язика.

— Гм, далі… Далі ж було таке, що ти й зовсім не повіриш!

Дениско й справді приготувався не вірити — цей дядько Павло чого хоч може наговорити. Поглядав на батька, в того очі грали розумом, і Дениско був певен: батько все знає, він потім пояснить, розтолкує цю дивину.

— Далі, — провадив дядько, — яблуня знов зацвіла, з сонячного боку. Зацвіла в листопаді, то скоро морози попекли на ній цвіт.

— А якби не попекли?

— Хто його зна, що сталося б, якби не попекли. А так облетів на ній цвіт — і все, зима обляглась.

— А нарік що було?

— Нарік? Нарік зацвіла вона вся, і вродила непогано. І вже такою й зосталась…

— Якого ж вона сорту?

— Сорт простий — папіровка.

— Ну, — обізвався батько, — ви всього не перекажете, що знаєте, а нам пора й додому йти.

— А правда, що не перекажу, — згодився дядько Павло. — Бо маю таку голову, що все тримається в ній… А ви оце чого з сином по полях ходите? — нарешті, зважився запитати.

— Хай подивиться. Та й я подивлюсь. — Бо от наче бачив учора чи позавчора все це, а сьогодні воно — немов інше, наче вже не таке. Дивина та й годі.

— Чого ж дивина? — заперечив дядько Павло. — Й мені так здається. А найбільше дивуюся сам собі. Що наче тим самим чоловіком залишаюсь, а в той же час — наче інший.

— Ну, йдемо вже, — всміхнувся батько. — А то затіяли балачку, що в Дениска вуха пов’яли.

— Не пов’яли… — майже прошепотів. Потім ішли вони лугом; трава вже стала вогкувата й прохолодна, посвіжіла. Дениско оглянувся кілька разів — дядько Павло стояв коло свого куреня й дивився їм услід. А скоро й не видно його стало, лиш угадувались оддалік якісь тіні, що мали бути куренем, дядьком Павлом і кіньми.

Вони знову йшли через жита. Денискові страшно було йти ззаду — все здавалось, що хтось іде в нього за спиною, то він перебіг поперед батька. А попереду здавалось, що батька не стало раптом, що Дениско сам іде, — й тому оглядався він. Оглядався-оглядався, а потім знову перебіг назад.

«Тату, — хотілося йому сказати, — ну чому ти сьогодні мовчиш і мовчиш? Що ти таке знаєш і мені не хочеш сказати? Боїшся, що не зрозумію? Ти не бійся, я все зрозумію… Ну, скажи, скажи…»

Так вони повертались додому; пахло жито, полини; вгорі молочними хвилями котився Чумацький Шлях…