Таємне джерело
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-6065-1
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Таємне джерело». Краткое содержание книги:
Зазвичай неговірка, Василівна кивнула Ігореві, запитально глипнула на нього, не стрималася від оцінкового погляду:
– Красавець. Відпустка ще?
– Гуляю, – підтвердив Князевич.
– Та бачу. – Досвідчена в таких справах Василівна скривила кутик губ, що означало посмішку. – Що давати?
– Три сосиски, – замовив Ігор, тут-таки ж виправився: – Чотири давай. Томатний сік, сто «Русской».
– Коньяк є, – ніби між іншим мовила жінка.
– О! З яких див?
– Завезли ящик недавно. Директор у міськторзі вибив. План, знаєш…
– Знаю. Не кінець же місяця.
– А він на кінець місяця й вибивав. Тільки завезли аж тепер. Не тримати ж таке добро. В розлив пустили, дорожче виходить.
– Беруть?
– Не смішіть гусей, Степановичу. То, може, коньячку?
Князевич машинально кивнув, і на пластиковому шинквасі перед ним негайно виник чистий гранчак, куди Василівна точно на око, без мірки, налила рідини бурштинового кольору. Рука стисла стакан, та враз завмерла:
– Розбавляємо? Тільки чесно?
– Вам – ні. Хотіли ж чесно.
– І то добре.
Відійшовши з соком та коньяком до однієї з трьох одноногих стійок, щось згадав, повернувся з соком назад, витягнув чайну ложечку зі склянки з рожевою водою, черпнув солі з круглої мисочки, розмішав, занурив ложку назад. Коли повернувся, з протилежного боку вже стояв двірник у зеленій куртці.
– Не проти, Степановичу?
Так Ігоря називали тут усі знайомі. Спочатку Горбик – таким було прізвище вчорашнього крадія, нині двірника, – намагався звертатися до Князевича «громадянин начальник». Але дуже хутко передумав: на начальника, мовляв, ти тут не тягнеш. Ігоря подібні розклади цілком влаштовували.
– Місце не куплене, – знизав плечима. – Що, зрання на посту?
– А я вже відзамітався, – пояснив Горбик, у голосі зовсім не чулося ноток виправдання. – Коньячком розминаємося? Ще десятої нема…
– Ти давно таким правильним став?
– Та я хіба що… В Багдаді все спокійно, можна і коньячку… Приймеш до компанії?
– За який хрін пригощаєшся, Горбику? – суворо запитав Ігор, і зараз ця суворість не була вдаваною.
– Аванс учора був.
– Дивись мені.
– Та годі.
– Сосиски візьміть! – гукнула від шинквасу Василівна.
– Принесу, – жестом зупинив Горбик, відійшов.
Ігореві дуже хотілося привести себе у форму коньячком, але тепер чоловіча солідарність вимагала дочекатися знайомого. Поки двірник товкся біля соків, підійшов іще один відвідувач, незнайомий Князевичу високий товариш із акуратною борідкою, в костюмі, при краватці, в легенькій куртці та з пластиковим «дипломатом» у руці. Досвідченим оком Ігор визначив: цей мав у «Продуктах» зовсім інші бажання та потреби. Так і обернулося: коли Горбик відійшов, тримаючи в одній руці склянку з горілкою, в другій – тарілку з його сосисками та шматком булки, солідний чолов’яга попросив чаю. Його тут наливали з великого довгастого металевого бачка, схожого на великий термос, куди сам ріденький чайок наливали з невеличкого емальованого відерця в міру готовності. До чаю солідний взяв три сосиски і традиційне «вокзальне» тістечко.
– Будьмо. – Горбик легенько гойднув стійку.
– Давай. Бути добру.
Хоч як Князевичу хотілося влити в себе відразу все, Ігор стримався, зробивши лише один ковток, видихнув, запив соком. Проходячи в цей самий час повз них, солідний товариш кинув косий погляд, ледь помітно скривився. З очей Князевича тим часом потекли сльози, він швиденько витер їх тильним боком долоні, квапливо відкусив половину сосиски, вмочивши її перед тим у розбавлений томатний соус, який обтікав политу ним же страву. Горбик не поспішав, пив із гідністю, видно, заходив сюди раніше, першу ранкову похмільну потребу задовольнив. Ігор кивнув на сосиски, двірник хитнув головою, помовчав, запитав:
– Що там кажуть, Степановичу?
– «Там» – це де?
– У вас. Ви ж більше знаєте.
– Про що?
– Про війну… Про що…
Ігор прожував другу половину сосиски, знову відпив соку.
– Яку війну?
– З Америкою. Он же ж Рейган, бач, бомбу заковбасив. – Двірник кивнув на протестний плакат.
– Тобі-то що до Рейгана? – щиро здивувався Князевич. – І коли ще ту бомбу зроблять. Там, Горбику, ще кінь не валявся.
– Думаєш, нічого в Рейгана не вийде?
– Дався тобі той Рейган.
– Ні, ти скажи: вийде в американців нейтронна бомба?
– Не знаю, – стенув плечима Ігор. – Ніколи над цим не думав.
– А я думаю. – Двірник, не запрошуючи співбесідника в компанію, допив свою горілку до денця. – Думаю я. Хай би хоч Америка, хоч би хто по них влупив. Не снарядом, так бомбою.