Дев’ять з половиною тижнів

Але в жодного зі знайомих мені чоловіків, які ще не одружені, нема навіть одного кота, а тим паче кількох». «Гм», — кажу я. «Коти — це для дітей або маленьких старих пані, якщо тобі цікава моя думка, — продовжує він. — Або для ферми, або для ще чогось». «Гаразд, — кажу я, — тоді чому…» «Від них немає нічого, крім неприємностей», — перериває мене він. «Принаймні ці не дуже линяють, — невпевнено бурмочу я й врешті кажу: — Ніхто не змушує тебе тримати котів». «Це так кумедно, — каже він. — Це до чортиків смішно, якщо чесно. Ти просто не уявляєш собі…»

У його оселі мешкають три коти, і всі троє однаково невибагливі. Їм байдуже до нього так само, як і йому до них. Він годує їх, щодня наливає їм свіжу воду, змінює наповнювач у лотку і, здається, вважає це своїм прямим обов’язком; вони ж, своєю чергою, очікують на регулярне надання цих послуг. Між ними відсутній будь-який видимий обмін люб’язностями, окрім, якщо це можна вважати за прояв ніжності, повільної котячої прогулянки його розпростертим тілом та його мовчазної толерантності до такої поведінки (враховуючи майже повну відсутність будь-яких емоцій у кота та чоловіка, дуже сумнівно, що це можна називати так).

Він сидить на дивані. Я сиджу на двох подушках на підлозі, його ноги стоять обабіч моїх плечей, спиною я обперлася на диван, шия та плечі спочивають на його передньому краю; моя голова, закинута назад, лежить між його стегон. Він бавиться з моїм волоссям: вибирає пасмо за пасмом та накручує кожне на пальці; запускає чотири пальці під частину волосся, піднімає його та лагідно прибирає від шкіри; розтирає й дуже повільно робить мені масаж від чола до скронь знову й знову.