Подорож на край ночі
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2827-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Подорож на край ночі». Краткое содержание книги:
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ
Присвячую Елізабет Креґ
Подорожувати дуже корисно, це сприяє розвиткові уяви. А решта — лиш омана й утома. Подорож, що її здійснюємо ми, цілковито уявна. В цьому й полягає її сила.
Наша подорож — шлях від життя до смерті. Люди, тварини, міста, речі і явища — все витворено уявою. Це лише роман, не що інше, як вигадана оповідь. Так казав Літтре, а він ніколи не помилявся.
До того ж кожен може вчинити так само, як і ми. Досить лише заплющити очі.
Це по той бік життя.
Що ж, «Подорож» починається. І я хвилююся.
Скільки всього було за чотирнадцять років…
Якби я не був такий знедолений і не мусив заробляти на шматок хліба, то, признаюсь, не розповів би нічого, не написав би жодного рядка.
Бо до мене поставились вороже. Я породив надто багато неприязні до себе.
Подивіться, скільки навколо смертей, ненависти, підступности… Подивіться, яка навколо клоака, гляньте на тих потвор… Ох! Краще бути сліпим і глухим!
Ви, може, заперечите: «Але ж це не подорож! Злочини, від яких ви буцімто постраждали, — пусте, звичайнісінькі „життєві дрібнички“! Розповідь про них свідчить тільки про вашу схильність до обмов і наклепів. Оті неймовірні паскудства — лише витвір вашої хворої уяви! У вас комплекс пошуку справедливости? Він мучить вас? То й нарікайте на самого себе! Ви просто дивак!»
Ох, перепрошую вас тисячу й тисячу разів! Я шаленію, задихаюсь, обурююся! Лицеміри! Святенники! Мене ви не спантеличите! Саме через «Подорож» усі напались на мене! Про це я й під сокирою волатиму! Вони просто квитаються зі мною! В найголовнішому, всього й не перекажеш… Ох, як мені надокучила містика! Ну й життя!
Якби я не був такий знедолений і не мусив заробляти на шматок хліба, то, признаюсь, не розповів би нічого. Таж я лише вшанував шакалів! Хотів бути лагідним… Дбати передусім про пожертви… «Віддай Господеві свою лепту!» Я став безталанний, розпрощався з нормальною температурою тіла! Зазнав мук! Переслідувань, цькувань! Потрібні одна, дві, три чудові книжки, щоб доконати мене! Щоб я заскімлив! Я віддав свою лепту. Я був милосердий — отак-то!
Добрі наміри тішать мене… тішили мене… та вже не тішитимуть.
Якби я не був такий знедолений і пригнічений, то не розповів би нічого, надто свою «Подорож»… «Подорож» — єдина справді лиха книжка з усіх моїх творів. Тепер я розумію себе: в глибинах душі…
Усе почнеться знову! Пробі! Ви почуєте, як згори, з далечі, з усіх безіменних закутків залунають слова й накази…
Те все ви побачите й скажете мені…
Ох, тільки не думайте, ніби я прикидаюсь. Я не прикидаюсь, я став навіть люб'язнішим.
Якби я не був такий пригнічений, не почувався припертим до стіни, то не писав би нічого…
Це почалося так. Я завжди відмовчувавсь і ні про що не говорив: ні про що. Змусив мене розговоритись Артюр Ґанат. Артюр — мій приятель, теж студент і теж медик. Ми здибались із ним на майдані Кліші. Це було після сніданку. Йому кортіло порозмовляти, а я тільки слухав. «Не стіймо на вулиці, — запропонував він. — Краще ходімо куди-небудь». — Я покірливо ступив за ним; отак усе й почалося. — «На терасі, — провадив він далі, — хоч яйця печи, ходімо он туди!» Посідавши, ми побачили, що вулиці пустельні, через спеку навіть машини не їздять. А коли холодно, на вулицях тим паче нема нікого; я навіть пригадую, що з цього приводу він сказав: «Парижани завжди вдають, ніби зайняті якимсь ділом, а по суті, гуляють зранку до вечора, а коли надворі негода, дуже холодно або жарко й прогулянкам зась, їх не видно; всі вони поховалися по кав'ярнях, сьорбають каву з вершками й цідять пиво. Отак-то! А кажуть, ніби живемо в сторіччя швидкости. Де вона, їхня швидкість? Усе правлять про великі зміни. А які? Насправді нічого не змінюється. Парижани тільки захоплюються собою, та й годі. В цьому теж нема нічого нового. Слова, слова, — навіть нових слів не так-то й багато! Одне-два вряди-годи трапиться, та й край…» Гордо вирікши ці банальні істини, ми й далі сиділи в кав'ярні, знічев'я милуючись жінками.
Згодом заговорили про президента Пуанкаре, бо саме сьогодні вранці мала відбутися його інавгурація, далі про виставку хатніх собачок і помалу-малу підійшли до «Le Temps», газети, в якій про те все написано. «Ні, це справді чудова газета! — засперечався зі мною Артюр Ґанат. — Тільки юна захищає французьку націю!» — «Французьку націю й справді потрібно захищати, бо ж її не існує!» — відповів я в'їдливо, показуючи, що обізнаний не згірше.