Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі
- Автор: Франкл Виктор Эмиль
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0452-2
- Переводчик: Олена Замойська
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі». Краткое содержание книги:
«Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» розійшлась накладом в 10 мільйонів екземплярів і переведена на 24 мови світу. Книга складається з двох частин: власне ув’язнення, опис життя в концтаборі та роз’яснення, спостереження та виведення нового психіатричного методу — логотерапії і введення поняття проактивності.
Згідно його теорій між подіями, які випали на долю людини, і її ставлення до них лежить свободна воля. Інакше кажучи, ми самі вибираємо, як відноситись до свого життя і оточуючого світу. Сучасна психіатрія й досі спирається на тези, виведені Франклом, і визнає величезний внесок в пошук сенсу і мотивацію людського існування.
Реакція людини на потрапляння до концентраційного табору також є виявом аномального стану свідомості, але, коли судити об’єктивно, є нормальною і, як буде показано далі, типовою за цих обставин. Реакції, які я описав, змінюються протягом кількох наступних днів. В’язень переходить від першої до другої фази; фази відносної апатії, у якій відбувається щось на кшталт емоційної смерті.
Крім уже описаних реакцій, новоприбулий в’язень потерпає від тортур інших болісних емоцій, які намагається притлумити. Насамперед, це його безмежна туга за домівкою та родиною. Вона часто може бути такою пронизливою, що поглинає його. Потім відраза; відраза до потворності, яка оточує, навіть у дрібницях.
Більшість в’язнів отримала уніформу з лахміття, порівняно з якою навіть ганчірки опудала правили б за елегантне вбрання. Між бараками лежали купи сміття, і що більше ми намагалися їх прибрати, то більше забруднювалися від них. Улюбленим заняттям керівництва було призначати новоприбулих до робочої групи, завданням якої було вичищати вбиральні та вивозити екскременти. Якщо, як це зазвичай траплялося, екскременти хлюпали в обличчя під час транспортування їх вибоїстим полем, будь-який вираз відрази на обличчі в’язня або будь-яку спробу втертися капо карали ударом. І це прискорювало помирання емоцій.
Спочатку в’язень відвертався, побачивши показове покарання іншої групи; він не міг знести видовища, коли ув’язнені годинами марширували туди й назад по сльоті, а їх підганяли ударами. За кілька днів чи тижнів ситуація змінювалася. Рано-вранці, коли ще темно, в’язень стоїть біля воріт разом зі своєю групою, готовий вирушати. Він чує крик і бачить, як товариша збивають з ніг, наказують підвестися і збивають знову — чому? У нього лихоманка. Але він не повідомив про це вчасно. Його покарали за незаконну спробу ухилитися від обов’язків.
Однак в’язень, який перейшов на другу фазу психічних реакцій, більше не відводитиме очей. Його почуття притлумлені, і він незворушно дивиться. Інший приклад: він опиняється у шпиталі, сподіваючись отримати два дні легкої роботи в таборі через травму, набряк чи лихоманку. Він стоїть незворушно, коли вносять дванадцятирічного хлопчика, якого примусили годинами стояти непорушно на снігу або працювати на вулиці босоніж, тому що в таборі не знайшлося для нього взуття. Він відморозив пальці ніг, і черговий лікар обценьками відтинає почорнілі гангренозні обрубки, один за одним. Відраза, жах і жалість — це емоції, яких наш глядач уже не здатен відчувати. Стражденні, помираючі та мертві за кілька тижнів табірного життя стають таким звичним явищем, що не зворушують його більше.
Я провів певний час у блоці для тифозних пацієнтів, які мали дуже високу температуру й часто марили, дехто перебував на межі смерті. Коли один із них помер, я без жодних емоцій спостерігав сцену, яка повторювалася знову й знову після кожної смерті. Один за одним в’язні підходили до все ще теплого тіла. Один хапав залишки брудної картоплі у мисці, інший вирішив, що дерев’яні черевики померлого були кращими за його власні, і перевзувся. Третій чоловік зробив те саме із курткою мерця. А інший тішився, заволодівши — лише уявіть собі! — пристойною мотузкою.
Усе це я спостерігав байдуже. Потім просив «санітара» забрати тіло. Він брав мерця за ноги, тягнув у вузький прохід між двома рядами дощок, які слугували ліжками для п’ятдесяти тифозних пацієнтів, і волочив його горбкуватою земляною підлогою до дверей. Дві сходинки вгору, які вели назовні, завжди створювали для нас проблему. Адже ми були виснажені постійним недоїданням. Після кількох місяців перебування в таборі ми не могли подолати ці сходинки, кожна заввишки п’ятнадцять сантиметрів, не ухопившись за одвірок і не підтягнувшись руками вгору.
Чоловік із трупом дійшов до сходинок і заледве підтягнув себе вгору. Потім санітар почав витягати назовні й тіло: спочатку ноги, потім тулуб, і нарешті — лячний стукіт — голова мерця вдаряла по сходинках.
Моє місце було біля іншої стіни барака, неподалік маленького підвального віконця урівень із землею. Коли я схопив холодними руками миску гарячого супу і хлебтав його жадібно, випадково зиркнув у вікно. Труп, який щойно винесли, дивився на мене застиглим поглядом. Дві години тому я розмовляв із цим чоловіком. Зараз я продовжував хлебтати свій суп.