Таємна історія
- Автор: Тартт Донна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4121-3
- Переводчик: Богдан Стасюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємна історія». Краткое содержание книги:
— Чекай.
Смикнувшись, я підвів очі. У двері щойно зайшов Генрі в темному костюмі, з парасолькою і всім таким.
Він підійшов до стола й удав, що не помічає мене.
— Привіт, — промовив він до всіх. — Скінчили?
Банні кивнув головою в мій бік.
— Слухай, Генрі, тобі треба де з ким познайомитися.
Генрі подивився на мене. Вираз його обличчя не змінився. Він заплющив очі й знову їх розклепив, ніби вважав чимось екстраординарним, коли хтось такий, як я, застував йому поле зору.
— Так-так, — правив далі Банні. — Це в нас Річард… Річарде, нагадай, як там тебе?
— Пейпен.
— Так-так. Річард Пейпен. Учить греку.
Генрі знову подивився на мене.
— Але ж не тут, правда?
— Ні, — я подивився йому в очі, але не витримав їхньої шорсткості й мусив відвести погляд.
— Генрі, тільки поглянь, — поквапно заговорив Чарльз, зашарудівши сторінками. — Ми хотіли поставити слово в дативі чи акузативі, а він запропонував локатив.
Генрі перехилився через його плече й проглянув аркуш.
— Гмм, архаїчний локатив, — промовив він. — Дуже по-гомерівськи. Граматично це правильно, але контекстуально трохи недоречно. — Він іще раз підвів погляд і став ретельно мене вивчати. Світло падало на його малі окуляри під таким кутом, що мені не видно було очей за їх скельцями. — Дуже цікаво. То ви займаєтеся Гомером?
Можна було б відповісти ствердно, але мене не полишало враження, що Генрі залюбки підловить мене на помилці й це не забере в нього багато часу.
— Мені подобається Гомер, — непевно відповів я.
Він оцінив мене з прохолодною зневагою.
— Я обожнюю Гомера, — проказав Генрі. — Звісно, ми вчимо пізніший матеріал: Платона, трагіків і так далі…
Поки я намагався придумати якусь відповідь, він уже відвернувся й сказав:
— Нам час іти.
Чарльз зібрав усі свої записи й підвівся; Камілла піднялася поруч із ним і також простягла мені руку. Стоячи піч-о-пліч, вони здавалися дуже схожими, не стільки рисами обличчя, скільки манерами, поведінкою, відповідністю жестикуляції, що відлунням скакала між ними, так що навіть кліпання очей одного кількома секундами пізніше відображувалося в пурханні вій другого. Однаково спокійний погляд сірих розумних очей. Її надзвичайна краса, здавалося мені, була майже середньовічною, не доступною пересічному спостерігачеві й аж тривожила.
Банні відсунув свій стілець і ляснув мене між лопаток.
— Що ж, пане, — проказав він, — треба нам буде якось зустрітись і поспілкуватися про всі ці наші грецькі справи, еге ж?
— До побачення, — кивнув Генрі.
— До побачення, — відповів я.
Вони покрокували від мене, а я не сходив із місця, проводжаючи їх поглядом, доки їхнє товариство широкою фалангою не вийшло з бібліотеки.
Коли за кілька хвилин я заніс ксерокси в кабінет доктора Роланда, то попросив його про аванс за мою «навчально-господарську діяльність».
Той відкинувся на спинку крісла й випробувально подивився на мене своїми водянистими запаленими очима.
— Ви знаєте, — почав він, — за останні десять років я виробив у собі звичку відмовляти в таких проханнях. Давайте розкажу чому.
— Я знаю, сер, — поквапився відповісти я. Адже просторікування доктора Роланда про «вироблення в собі звичок» могло тривати півгодини й більше. — Я все розумію. Просто в мене склалися надзвичайні обставини.
Він подався вперед і прокашлявся:
— Ну й що це за такі обставини?
Руки, які він склав переді мною на стільниці, бугрилися жилами та мали синювато-перламутровий відблиск навколо кісточок пальців. Я не міг відірвати від них погляду. Я будь-що потребував десяти-двадцяти доларів, страх як потребував, але завітав до нього, так і не вигадавши причини.
— Навіть не знаю, — відповів я. — Просто дещо сталося.
Співрозмовник суворо насупив брови. Подейкували, що старечі замашки доктора Роланда — це просто фасад; мені ж він видавався абсолютно справжнім, хоча вряди-годи, заскочивши вас зненацька, він міг виявити неочікувану проникливість (переважно таку, що не стосувалася вашого конкретного питання), яка свідчила про те, що десь там, у каламутних глибинах його свідомості, все ще гули пристрої раціональних процесів.
— Машина, — осяяло мене. Її в мене не було. — Потрібен ремонт.
Я не чекав, що він розпитуватиме далі, але доктор Роланд помітно пожвавився.
— Що ж сталося?