Сірі бджоли
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8247-3
- Переводчик: Катерина Ісаєнко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сірі бджоли». Краткое содержание книги:
І уявив собі, як летить з боку Жданівки снаряд і ніби роздумує: куди впасти! І вже на льоту в бік його, Сергійовича, двору повертає.
Здригнувся пасічник через страшну гру власної уяви. А що, як зустріне він зараз цього снайпера, а той буде на війну, на своє військове місце йти? Що він зробити може? Сказати? Попросити? Віддати наказ? Людині зі снайперською гвинтівкою щось говорити-наказувати?
Скривив Сергійович вуста. І злякався раптом, що снайпер цей ось-ось і дійсно тут з’явиться. Наставить на Сергійовича пістолет чи автомат, чи гвинтівку свою! А що у Сергійовича? Граната подарована? Так і не знає ж він, куди її сп’яну приткнув! Нічого у Сергійовича немає, нема чим йому себе захистити!
Зовсім неспокійно на душі у пасічника стало. Вибіг він з двору Крупіних і назад додому поспішив. Біля провулку Мічуріна зупинився. Подих перевів. І саме тут самотність свою особливо гостро і важко відчув. Бо вибір дороги з’явився: чи прямо додому і ліворуч, чи на Шевченка, до Пашки.
— Ні, — тупцяючи на місці, вирішив Сергійович, — з пустими руками не можна! Занесу-но я йому бінокль! Мені він вже не потрібний!
Підходячи до будинку, погляд на потемніле небо кинув. А на ньому хмари сині, снігом переповнені. Летять кудись, і невідчутний тут знизу вітер підштовхує їх.
12
Спочатку на стукіт кулаком у двері ніхто не відповів. Тоді приклався Сергійович ще три рази значно сильніше.
— Хто там?
— Та хто ще? — голосно, щоб за дверима чути було, крикнув пасічник. — Я це!
— А! Ти це! — відповів Пашка. — Ну зачекай хвилинку!
І зник, залишивши Сергійовича на порозі перед закритими дверима здивованого.
Коли двері відчинилися, в обличчя Сергійовичу тепло дому війнуло, а в ньому — випари алкогольні.
— Ти, Сєрий, чого це? — спитав Пашка, пропускаючи до хати незваного гостя.
«Язик заплітається!» — подумав пасічник. А замість відповіді простягнув хазяїну дому бінокль.
— A-а, дякую! Чаю, мабуть, хочеш? Чи, може, кави?
— А в тебе є? — Сергійович озирнувся здивовано.
— У мене багато чого є, — похвалився Пашка.
«Ну і дурний, що про це просто так говориш!» — подумав Сергійович, але сказав:
— Ну давай кави, давно кави не пив!
Дрібними кроками, як старий, пішов хазяїн дому до кухні і двері за собою зачинив. Викликало це у Сергійовича підозру — чого це дверима від гостя відгороджуватися? Але тут Сергійович посміхнувся, пов’язавши закриті двері із вихвалянням Пашки про те, що в нього «багато що є». І на вікно за столом подивився. За тюлем на підвіконні побачив переполовинену пляшку горілки і дві пусті чарки. Насупився. До столу придивився — на старій лляній скатерті, котру вже разів десять випрати треба було, крихти від хліба. Накрив їх купку широкою долонею, притис до стільниці, перевіряючи: свіжі чи давні. Ніби як давні, висохлі. Колються.
— А що, гості ходять до тебе? — спитав Сергійович, коли двері з кухні відкрилися і вийшов із них хазяїн з двома горнятками, що парували.
— Нє! Які тут гості! — Пашка клеїв дурня, посміхаючись, зуби свої криві показав.
Проте Сергійович на його слова не зважав. Перевів погляд на саморобну пічку-голландку під іншим вікном. Замислився. У пічці цій топка була вдвічі більша, ніж у буржуйці Сергійовича. Але використовували її тільки для тепла, їжу на цій пічці не гріли і не готували.
Озирнувся Сергійович на кухонні двері.
— А де ти чайник кип’ятиш? — спитав.
— Як де? На кухні! — відповів хазяїн, вже усівшись до столу.
Присів і Сергійович навпроти Пашки. Присунув до себе чашку з кавою.
— То в тебе там, значить, ще одна пічка стоїть? — спитав, киваючи в бік кухні, Сергійович.
— А тобі що? — здивувався Пашка. — Ну стоїть собі! Тобі заважає?
— Ні, чого вона мені заважатиме? — Сергійович знизав плечима. — Я от усе на одній пічці роблю: і їжу, і тепло в хату! Вугілля економлю.
— Ти на одній, я — на двох! Яка різниця! Може, заздриш? Ти, я бачу, вже на труп свій надивився! — Пашка кивнув на бінокль, який сам на диван і кинув.
— Ага! Я його снігом накрив.
— Що, повзав туди? — Очі хазяїна стали на мить круглими, як п’ятаки.
— Ага. А що ж мені, щодня ходить та витріщатися на нього? А так і мені спокійніше, і йому.
— Ну ти даєш! — Пашка мотнув головою. — Я б нізащо під пулі не поліз!
Подивився Сергійович в очі Пашці скептично і нічого на це не сказав. Тільки раптом голод відчув у животі. А тому і вуста стис невдоволено.
— Щось їсти захотілося, — сказав.
Пашка мовчки баночку з медом з кухні приніс — ту саму, що йому Сергійович подарував. А ще приніс батон білого хліба, ложки, ножа.
Намазав Сергійович меду свого на хліб Пашкін, відкусив.
«Цікаво, звідки це у нього хліб узявся?» — подумав.
Повернувся додому, свічку на столі запалив. Сходив у двір по вугілля. Зазирнув до кухні. Потягнув на себе дверцята холодильника. Усередині було пусто і темно, а на дверцятах у поличці-ятці для яєць лежала всохла голівка часнику.
Спробував себе позитивними думками відволікти. Зазирнув до тумби кухонної — там у трилітрових банках, закритих пластиковими кришками, зберігалася і гречка, і макарони, і пшоно. Чорт його знає, на скільки всього цього вистачить? Та він же і їсть не так багато, так що вистачить поки що! Ситий він буде. А от радості їжа не принесе! Нудна вона!
«Де б яєць узяти!» — розмріявся Сергійович. І стало йому тоскно від внутрішнього холоду. Зрозумів він, що уже кілька місяців яєць курячих не їв. Пригадав, скільки раніше худоби в їхньому селі було. Та і сам він курей тримав. А у сусідів, окрім курей і гусей, дві кози і корова на хазяйстві були. І коли сусіди ближні їхали, кури ще лишалися. Він тоді на прохання сусідів годував їх і яйця собі забирав.
Корм вони також йому залишили — два мішки! А потім сусід повернувся — затишшя було. Не стріляли. Повернувся на «ниві» з причепом і з клітками. Посадив курей у клітки і вивіз. Навіть не зайшов! Корму третина лишилася. А годувати вже нема кого.
«Оце б зараз яєчні окатої, — подумав Сергійович, — чи три яйця крутих...»
Підсипаючи вугілля у буржуйку, чайник зверху поставив.
«Де ж це він батон узяв? — подумав про Пашку. — А може, у нього там хтось ховався, в кухні? Той, хто йому батон приніс?»
Пригадав він, як Пашка не одразу в дім його впустив.
«Точно, ховав когось! — вирішив Сергійович. — Того, хто йому і батон, і каву, і „багато чого“ приніс! Цікаво, за які-такі заслуги?»
Була б у селі електрика, жив би він зараз легше і безтурботніше, без зайвих непотрібних переживань і підозр! Дивився б до сну телевізор. У холодильнику б каструлю з макаронами готовими тримав. А коли б зголоднів, кидав би макарони на сковороду і розбивав би в неї два яйця!
— Тьфу ти! — видихнув роздратовано Сергійович. — Далися мені ці яйця!
Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслідувати, як щось безцінне і водночас досяжне!
«А що? — подумав він. — До Світлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечір! Там людей багато! І баба Настя, яку він знає і у якої курей та живності повний двір! А чого не узяти із собою літру меду і не обміняти на яйця? Скільки тієї дороги, тим більше, дорога до Світлого рівна і пряма, з українських позицій не видна, і від Каруселіно за гребенем невисокого пагорба схована».
Загорівся Сергійович ідеєю походу у сусіднє село, де він з минулої осені не бував. Зібрався, взувся-вдягся. У сумці — дві літровки меду. На руках — рукавиці. Попереду — дорога темна.
13
Страх — штука невидима, тонка і різна. Як вірус чи бактерія. Його можна і з повітрям вдихнути, і з водою чи горілкою випадково випити, і через вуха спіймати, і вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його відбиток залишиться навіть тоді, коли сам страх вже зникне.