Не повертайся спиною до звіра
- Автор: Ковтун Тетяна
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Не повертайся спиною до звіра». Краткое содержание книги:
— Я не ставлю за мету задовольнити при цьому якісь лідерські амбіції, — зауважив Борис Миколайович. — Ми об’єдналися за принципами. Поки що політичні партії центристської орієнтації створювались або для обслуговування певних елітних інтересів, або для представництва у Києві. Я не виключаю ситуації, за якої висунення конкретного лідера зробить неможливим діалог з цілою низкою партій.
У співрозмовникові відчувався інтелект, і про жодні честолюбні наміри Бориса, як на Женін погляд, нітрохи не йшлося. Це ж тільки плюс, якщо депутатська група, очолювана Шевченком, дала притулок політичним паріям, котрі потерпали через неприйняття парламентом їхнього вільнодумства. Їй вдалось увібрати в себе й частину представників лівоцентристського крила, в чиїх заявах, здається, найбільше здорового глузду, і найбільш демократично налаштованих симпатиків правого. Майже половина членів цієї депутатської групи зберігала нейтралітет, вважалася такою, що не приєдналась до парламентської більшості.
— Гадаю, в цьому і полягала моя місія, — Борис підтвердив припущення гостя. — Жодного разу, в тому числі під час розгляду питання про внесення змін до Конституції, ми не мали прикладу, коли б керівник групи або хтось із її членів тиснув на депутатів під час прийняття рішення.
Але попри потужний плив харизматичного лідера Євгена не полишала підозра: йому відкрили якусь крихту правди, решта — піар, як і мало бути. Засоби масової інформації на всі лади повторювали думку, що політичні партії в Україні виникають не на ідеологічному, а на економічному ґрунті. А що, коли згодом, ближче до виборів, у Шевченка віднімуть новий політичний бренд? Не виключено, що це станеться внаслідок взаємовигідних домовленостей. Коли Чубенко вийшов на залиту яскравим світлом вулицю, в нього сталося легке запаморочення — ніби дуже давно не бачив сонця. Навіть в очах потемніло на якусь мить. Надто грандіозним видавалося почуте для його свідомості, яка ще не дозріла для перевертання таких потужних пластів. Але роботу належало виконати, й Женя твердо знав: це потрібно в першу чергу йому самому.
Розділ другий
Дощ періщив від самого ранку, але відмінити поїздку було неможливо. Павло Бортник сказав, як відрізав: «Зустрінемося на Покрову». А сьогодні якраз 14 жовтня. Настя визирнула у вікно вагона: ось вона, платформа з табличкою «Ірпінь». Плащ, парасолька, сумка. На східцях ввічливий провідник підтримав дівчину під лікоть: «Обережно, тут слизько». Ще раз поглянула на адресу. Будинок, куди вона прямувала, виявився зовсім близенько. Це була затишна провінційна вуличка.: похнюплені старі каштани вздовж вузенького тротуарчика, прив’яла трава під фарбованими парканами. Дощ, нарешті, почав вщухати.
Завернула за ріг, забрела по кісточки в калюжу на тротуарі, якраз перед потрібним будинком. Чи ні — швидше, сільською хатою, розділеною сіньми на дві половини. Біля воріт ні дзвінка, ні таблички. Настя обережно прочинила хвіртку — ніякий пес не озвався, й вона осміліла зробила кілька кроків до ґанку, постукала.
— Заходьте!
Майстер сидів за грубим столом посеред кімнати, вбраний у вишиванку. У руках він тримав цільний шмат дерева, з якого витесував бандуру. Чоловік сам чимось нагадував той дивовижний музичний інструмент, який для Насті досі залишався чарівної таємницею. Дівчину вразило, як точно про Бортника сказав один її знайомий: «Жодна фотографія не дає чіткого зображення його обличчя, усі риси розпливаються». Світлоокий і якийсь надто схудлий, він сидів на лаві спиною до вікна. Якоїсь миті сонце, неначе навздогін Настиним думкам, несподівано викотилося з-за хмар і окреслило постать майстра помаранчевим сяйвом. Дівчині згадалось, як вона шукала його біографії, та так і не знайшла нічого, крім дати й місця народження. Ніби він упав з небес задля якоїсь високої місії, а іншого людям і не потрібно знати. «Сприймайте мене таким, яким бачите», — мовби промовляв він всім своїм виглядом. У свої сорок сім років Бортник мав поставу струнку і витончену, як у юнака.
Він мовби забув про Настю, не запрошуючи сісти.
Дівчина озирнулася довкола й без дозволу прилаштувалася на лаві, накритій рядном. Світлиця випромінювала свіжість і чистоту. В чільному кутку — ікони в рушниках, по стінах — колекцIя зразків народного малярства. І багато музичних інструментів: кобза, ліра, бандура, торбан, цимбали, — у цьому розмаїтті Настя трішки загубилася, хоча й мала початкову музичну освіту. Багатьох інструментів вона просто ніколи в житті не бачила.