Гра у вoйнушку
- Автор: Джанікашвілі Баса
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-617-7251-00-1
- Переводчик: Георгий Арабули
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра у вoйнушку». Краткое содержание книги:
У цьому тексті межа між реальним і віртуальним простором просто зникає. Читач сам вирішує, чи герої роману — учасники реального конфлікту, чи персонажі комп’ютерної гри у вóйнушку.
Люблю роздивлятися все довкола. Особливо тоді, коли від мене очікують бомб. Годинами можу літати й дивитися на землю. В ці хвилини я мрію про просту істину під назвою свобода. Люблю мрії й не хочу, щоб вони збувалися. Я не бажаю, аби хоча б якась із моїх мрій збулась. Кажуть, без мрії легко літати. Більш-менш легко… Коли я мрію, то відчуваю, що емоції від такої роботи є в чомусь привабливими тоді, коли знаєш, що все це одноразове, та й то — необов’язкове. Як пакетики одноразового чаю — відкриєш коробку, виймеш одну мрію, наллєш гарячої води, на смак додаси лимону та цукру — і пий її, мрію.
Скинуті мною бомби несуть людям смерть і свободу. Тому я й є винищувачем Су-25! Погляньте на мене!
Не вбивай комара
Цей звук він чув і раніше, та не міг пригадати, де й коли. Ні, воно наче нагадувало літак, але з таким звуком цивільні літаки не літають.
— Ага, дочекалися смертельної комахи? — звернувся він до дружини, яка вийшла з котеджу, і зрозумів, що жарт вийшов недоречним.
— Де дитина? — не звернула на нього уваги вона, шукаючи очима сина. Видно було, що сповіщення з неба до неї не дійшло.
Гурам підвівся з патиків, що виконували роль крісла, і в цю мить голос Гівіко почувся звідти, звідки йшов і звук літака — з неба.
— Я тут.
Наближення літака тривожило. Винищувач пролетів миттєво. Це було відчуття всеосяжного жаху, катастрофи, вразливості, абсурду та марноти. Шок, що його викликав звук літака, був настільки сильним, що не було жодного сенсу бігти чи ховатися. Чоловік та дружина стояли як вкопані й не могли зронити ані звуку. З телевізора війна прийшла у їхнє подвір’я. За мить після цього з тонкою, в’язкою та зростаючою емоційністю з’явилася бомба. Точнісінько з таким звуком, як у документальних кадрах Другої світової війни: пццццззз… і вибух. Залізяка вагою у двісті сорок кілограмів упала недалеко, і від цього здригнулася земля. Це було схоже на поштовх землетрусу, але ще й зі страшним, оглушливим звуком. Пригнічена, скривджена Грузія, втративши інстинкт самозбереження, затихла.
— Гівіко, ходімо до туалету, поки він вільний, — Віра Кекелідзе порушила мовчання батьківщини і спробувала залізти на дерево.
Гурам засунув руку в кишеню й хотів було додати до неспокійних думок ще одну пігулку, але передумав. Він не побачив у погляді дружини прохання про допомогу і ще більше принишк.
Незважаючи на невизначене майбутнє Дарчія, Гівіко зберігав право на мовчання і не квапився відповідати — він перелякано дивився на батьків. Обережно дістав з кишені камінець, притис його до гумки й поглянув у небо.
Шум від вибуху й гуркіт винищувача все ще стояли у вухах. Якби не знати, що кілька хвилин тому впала бомба, відчуття загалом було б схоже на звуковий ефект під час перегляду фантастичного фільму.
— Ти ж знаєш, потім він буде зайнятий! — Гураму Дарчія здалось несвоєчасним заманювання сина до туалету. До туалету, що його османи називали чечма, який навіть дверей не має. «Сумніваюся, що він злізе», — подумав він.
Туалет потрібен, коли світить сонце, коли ллє дощ і навіть тоді, коли йде війна. Тому Віра Кекелідзе й очікувала збільшення попиту на туалет. Особливо коли він один для ста відпочивальників. Туалет — велика вада Сіоні. Це розуміють усі. Гівіко чудово знав про найслабше місце Сіоні — проблему каналізації. Тому аргумент щодо «вільного туалету» був не таким вже й слабким, як гадав Гурам Дарчія.
— Він і зараз зайнятий, — відповів з дерева Гівіко.
— Гураме, дивися за своїм сином! Диви, куди він видерся. Скажи йому щось. Нервів на нього не вистачає! — сказала Віра й зайшла до будиноку.
— Що ти робиш? — батькове питання було радше риторичним.
— Патрулю, — відповів той.
— Патрулюю. Ти це хотів сказати?
— Ага, патрулю.
Гурам поглянув на котедж. Спробував угледіти, що робить дружина за вікнами. «Сумки хоч не збирає? Тепер вона все ж таки переконалась, що небезпека реальна і я просто так не лякаю». Подумки він відсвяткував невеличку перемогу й повернувся до сина.
— А пам’ятаєш, Гівіко, нам з тобою пісня сподобалась, Джон Леннон співає, All We Need Is Love, пам’ятаєш, як ми нещодавно слухали її? — спитав він і перевірив наявність заспокійливих пігулок у кишені.
— Що таке All We Need?
— All We Need Is Love, синку, — Гурам наспівав пісню Джона Леннона, — пам’ятаєш? Згадав?
— А-а-а, так, згадав. Подобається мені дуже, — неуважно відповів син.