II
Якби я сказав, що мене завжди тішить сувора дисципліна, якої вимагають короткі прозові форми, то збрехав би. Для коротких оповідань необхідні своєрідні акробатичні навички, які виробляються внаслідок втомливої практики. «Легке читання — продукт важкого письма», — кажуть деякі вчителі, і це правда. Фальш, яку можна не помітити в романі, стає абсолютно очевидною в оповіданні. Сувора дисципліна необхідна. Автор має притлумлювати в собі бажання звернути у якийсь мальовничий провулок — він має їхати по головній.
Я ніколи так сильно не відчуваю обмеженості власного таланту, як тоді, коли пишу оповідання. Борюся з відчуттям власної неповноцінності, із причаєним глибоко в душі страхом, що мені не вдасться прибрати прірву між чудовою ідею та практичною реалізацією її потенціалу. Врешті-решт, будьмо чесні: кінцевий продукт ніколи не є настільки ж гарним, як та блискуча ідея, що виринула з підсвідомості одного дня разом із лихоманливою думкою: «Чуваче! Ти таки маєш написати це правильно».
Гадаю, часом результат справді гарний. А раз на сто років він буває навіть кращим, ніж початкова задумка. Люблю, коли таке трапляється. Головний виклик — пірнути в бісову історію, і я вважаю, що саме через це багато потенційних письменників з чудовими ідеями так ніколи насправді й не візьмуться за ручку, не почнуть гатити по клаві. Дуже часто це нагадує спробу завести машину в холодний день. Спершу мотор навіть і не думає гарчати — лише стогне. Але якщо ви не здаватиметеся (а батарея не здохне), двигун почне… працювати через раз… а за мить уже ревтиме на повну.
Деякі оповідання були миттєвим спалахом натхнення («Літній грім» — одне з них). Я написав їх одним нападом, навіть відволікшись від роботи над романом. Решта, наприклад «Вісімдесят перша миля», десятиліттями терпляче чекали на свою чергу. Тим не менш чіткий фокус, необхідний для написання гарного оповідання, ніколи не змінювався. Коли ти пишеш роман, то наче граєш у бейсбол: гра може тривати рівно стільки, скільки потрібно, хай навіть двадцять інінґів. Написання коротких оповідань нагадує гру в баскетбол або футбол: ти граєш проти часу так само, як і команда суперників.
Коли мова заходить про написання прози, великої чи малої, процес навчання ніколи не закінчується. Я можу бути Професійним Письменником, коли заповнюю податкову декларацію, але щодо мистецтва, то я досі тільки вивчаю своє ремесло — я все ще аматор. Усі ми такі. Кожного дня, коли ти пишеш, ти вчишся і з усіх сил пнешся зробити щось нове. Халтура не пройде. Ніхто не може збільшити свій талант — його відміряють певними порціями, — але можна вберегти талант від зменшення. Принаймні мені подобається так думати.
Агов! Я досі люблю писати.
III
Тож ось мій крам, любий Постійний Читачу. Цієї ночі я продаю всього потрошку — монстра, який схожий на машину (відлуння «Кристіни»[1]), чоловіка, що здатен вбити тебе, написавши твій некролог, електронну книжку, що відчиняє двері до паралельних світів, і те, що популярне в усі часи, — кінець людства. Я люблю продавати все це, коли решта торговців давно пішли додому, коли вулиці вже спорожніли і холодне марево місяця пливе над міськими каньйонами. Тоді я розгортаю свою ковдру та викладаю своє добро.
Усе, годі розмов. Можливо, ти вже хочеш щось купити, так? Усе, що ти бачиш, — рукотворне, і я люблю кожну дрібничку. Я люблю продавати їх, адже вони були створені саме для тебе. Можеш спокійно оглянути їх, але будь пильним.
Найкращі з них мають зуби.
6 серпня 2014 року
Вісімдесят перша миля
Коли мені було дев’ятнадцять і я вчився в університеті штату Мейн, то нерідко їздив з Ороно до містечка Дурхем, яке часто з’являється в моїх творах під назвою Гарлоу. Я їздив туди на вихідних, раз на три тижні, щоб зустрітися зі своєю дівчиною… і, так уже сталося, з матір’ю. Я водив універсал «Форд» шістдесят першого року: шестициліндровий двигун і три ручні передачі (якщо не знаєте, що це, — спитайте татка). Пошарпана машина дісталася мені від мого брата Девіда.
У ті дні на І-95 було менше машин, а на деяких відрізках траса практично порожніла після Дня Праці, коли люди поверталися з літа до своїх повсякденних життів. А ще, звісно ж, жодних мобільних телефонів. Якщо щось ламалося, було два варіанти: або ви це лагодите самі, або чекаєте на доброго самарянина, який зголоситься підкинути вас до найближчого гаража.
Протягом цих ста п’ятдесяти мильних поїздок в мені виник особливий страх перед вісімдесят п’ятою милею, яка була невідомо де між Ґардинером та Льюїстоном. Я не сумнівався — якщо мій старенький «Форд» гигнеться, то це станеться саме тут. Я уявляв, як він скорчиться на узбіччі, самотній та покинутий. Чи хтось зупиниться, аби переконатися, що з водієм усе гаразд? Чи не розтягнувся він, бува, на передньому сидінні, конаючи від серцевого нападу? Звісно, що зупиниться. Добрі самаряни є скрізь, особливо серед мешканців глушини. Такі зазвичай дуже відповідальні.
вернуться
1
«Christine» (1983) — фільм за однойменним романом Стівена Кінга про машину з характером смертельно ревнивої жінки.
