Арахнофобія

Розділ 1

Вибух пролунав гучно й моторошно. Потворна квітка з вогню й темно-сивого диму виросла поряд, викидаючи зненависть розпеченого металу і вбивчої вибухової хвилі. На кілька хвилин цей гуркіт видалив зі свідомості звуки оскаженілих кулеметних черг і людські крики, такі слабкі й немічні на тлі могутніх голосів зброї. Ярослав ще встиг побачити, як за кілька кроків від нього хтось з бійців упав на засипаний купами битої цегли тротуар, після чого швидкі черги «калашникових» змусили його приникнути до землі і шукати порятунку саме там, де щойно снаряд 125-міліметрової танкової гармати розірвав на шматки кількох людей. Смердючий дим пік легені, а руки час від часу наштовхувались на якісь брудні слизькі клапті. Але він ліз усе далі й далі, добре розуміючи, що саме там його порятунок – спецназ, не переймаючись тим, що в руїнах дев'ятиповерхівки могли перебувати цивільні, розпочав такий шалений кулеметний обстріл, що стало зовсім скрутно. Ось і воронка. Її краї з потрісканого асфальту й вапнякового щебеню здалися Ярославу рятівною гаванню серед рукотворного пекла. Він одним кидком перекинув треноване тіло через край воронки й затих, притискаючись спиною до холодної глини, від якої все ще курився смердючий сивий дим. На хвилину можна було перевести подих. Ярослав недбало стер з автоматного ствола багно і звів механізм «підствольника». Прислухавшись, відмітив, що до черг спецназівських автоматів долучилися поважні й басовиті швидкостріли ДШК. Очевидно, стріляли з вікон будинку – саме там напередодні Ярослав бачив два важких кулемети, що їх установлювали моджахеди Іси. На кілька хвилин спецназівці зупинилися. Але тільки на кілька хвилин – невідомо звідки на тлі яскраво-блакитного неба вималювався хижий силует гелікоптера і по позиціях чеченських кулеметників ударили НУРСи. За хвилину все було скінчено. Ярослав зрозумів, що залишився наодинці з кількома десятками озвірілих від власних втрат російських «контрактників». І вони справді не примусили на себе довго очікувати – бігли короткими перебіжками, ховаючись за розбитими автомобілями, поваленими деревами і купами мотлоху, що ним засіяла вулиці Грозного війна. Ярославу було добре видно їхні обвішані кулеметними стрічками і спорядженням постаті у бронежилетах на голе тіло, чорні бандани на головах, вимащені чорною фарбою обличчя. Він видихнув, звівся на повний зріст і, спрямувавши автомат у бік наступаючих, натиснув спусковий гачок. АКМС коротко гавкнув тричі й замовк. Ярослав поглянув на автомат і спересердя вилаявся – затвор безсило застиг у середньому положенні. Він присів на одне коліно і щосили рвонув залізний хоботок затворної рами, намагаючись викинути з магазина несправний патрон. Марно. Навкруги зацвьохкали кулі. Ярослав вихопив з піхов ножа і кілька разів ударив його руків'ям по рамці затвора. Потроху вона почала зміщуватись назад. І саме цієї миті, затуляючи своєю постаттю сонячне світло, над воронкою, що в ній причаївся Ярослав, з'явився російський солдат. Середній на зріст, у брудних камуфльованих штанях, бронежилеті й чорній хустині на голові, з розкритим у крикові кривим ротом і кулеметом ПКМ напереваги. Здавалося, Ярослав за кілька сантиметрів від себе побачив розжарений ствол кулемета, від якого йшов ледь помітний димок, і вкриту подряпинами жерстяну скриньку для кулеметної стрічки. Він у безсилій люті замахнувся автоматом, який з незрозумілої насмішки фортуни перетворився на непотрібний шматок металу й пластику, і… прокинувся.