Іванко - цар звірів
- Автор:
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Іванко - цар звірів». Краткое содержание книги:
Іванко - цар звірів
Був собі чоловік. Жив він у великій радості з жінкою і з своїми дітьми Іванком і Марікою. Та недовго так тривало. Померла жінка. Чоловік дуже зажурився. Вирішив, що не буде більше женитися. Жив з дітьми вдівцем дев’ять років. А на десятому знайшов господар служницю. Жила вона по сусідству, ходила до нього, розраджувала. Почав він їй казати:
— Поберімося.
Служниця відповідає:
— Я за тебе не піду, бо в тебе двоє дітей.
— Та де я їх подіну, не погублю ж.
— Не губи дітей, — каже служниця, — забери їх, поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:
— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.
Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа до бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що тато дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи і розуміли, котрою дорогою вони йшли. Довго сиділи в лісі, чекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко каже:
— Ходімо помалу додому.
Зібралися і приходять увечері до своєї хати. Дивляться у вікно: у хаті служниця сидить з батьком і про щось, вечеряючи, говорять. А діти сіли під вікном і не сміють зайти в хату. Батько говорить:
— Боже, боже, що то мої діти діють у лісі?
А вони обізвалися:
— Батьку, ми прийшли.
Служниця, як почула дитячі голоси — утекла. Але сказала:
— Поведи їх вдруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.
На ранок він повів дітей ще глибше в ліс і наказав їм:
— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду догляну ліс і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а батька немає. А вночі пішли шукати дорогу. Ходили, ходили і заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:
— Я накладу вогню, а ти йди дещо пошукай їсти.
Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було важко їсти. Іванко взяв один хрін і поклав у вогонь:
— Хай спечеться, може, буде не такий гіркий.
Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули потомлені. Уночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такої істоти: дві голови, одна на однім, друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі.
За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого дива з двома головами. І кожний звір приходив і нічого злого не чинив дітям.
Раненько діти встали, помилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що поклав хрін у вогонь. Коли розгріб, дивиться — гарний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.
Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка. І ходили по лісах багато років. Здичавіли. Виросли. Раз приходять на одну галявину і відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на галявині явір вісімнадцять метрів у височінь, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця й красива сорочка. Думає: «Як би мені все це згодилося, коли б міг узяти».
Коли поглянув угору на явір, бачить на сорочці написані золоті літери:
«Хто буде такий мудрий, щоб зліз на явір і взяв цю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто взяв би рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю якби хто зняв, зарубав би нею, скільки задумає».
Іванко каже сестрі:
— То був великий дурень, що це написав, бо то не може бути правдою.
І пробує вилізти на явір. Ліз угору мало не чотири години, а коли переліз за половину, почало його тягнути догори. Виліз Іванко на гору, між стовбурами відпочив, і позабирав усі речі. Зліз помалу додолу. Йому дуже сподобалася сорочка. Тепер уже не мусив ходити голий. І говорить Маріці:
— Маріко, я почуваю, що я сильний на сім держав.
Йдуть далі крізь великі ліси. Знайшли старого бука, котрий мав понад метр у товщину. Бук був широкий, крислатий.
Іванко й каже:
— Коли б я був такий, як на яворі було написано, я мав би цього бука вирвати з корінням.
Поклав одну руку на бука — і бук почав хилитися. Маріка закричала:
— Брате, не хитай, бо впаде!
Коли Іванко побачив, що бук нагинається, поклав на нього другу руку і вийняв його з корінням, перевернув вершком у землю, а корінням догори. Тоді взяв сестру на руки й поніс.
Йдуть далі через темні ліси. Бачать на одній галявині блиск. Приходять, а блиск у камені. Вдарив Іванко ногою в камінь, і камінь розсипався на порох. Бачить Іван — у землю сходи. За сходами — двері. Розбив двері, а там сімнадцятилітня дівчина варить їсти у печі. Відчинила двері в другу кімнату й каже:
— Ідіть у нашу хижу, дам їсти, бо голодні ви.
Поки їли, пили, дівчина почала їм розповідати про недобре. Каже:
— Наїлися, напилися, то йдіть собі геть, бо живуть тут дванадцять розбійників. Коли прийдуть, порубають вас.
Іванко їй відповідає:
— Нам однаково. Батько нас відправив на смерть, щоб ми загинули.
У дванадцять годин ночі земля колишеться — приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті вдрузки. Радяться вони:
— Що маємо робити? Чи йти до хати, чи залишимо тут своє добро, котре ми так довго збирали.
Кажуть старшому:
— Як накажеш, так і буде.
— Хлопці, — каже старший, — неохоче б я лишив наше срібло-злото, та тут була велика сила, коли наші дванадцятиметрові двері розбила в прах.
Подумав ще і сказав:
— Хлопці, все одно, йдемо у хату.
Заходять розбійники, а там сидить невеликий хлопець. Розвішали рушниці на стінах і сіли вечеряти. Старший походжав серед кімнати. Наказує своїм розбійникам:
— Йдіть у підвал і принесіть дві бочки пива.
Троє розбійників миттю принесли три бочки пива.
Старший говорить Іванкові:
— Коли ти вип’єш усю бочку пива й мізинцем виб’єш дно, залишимо тебе живим; інакше страшною смертю загинеш.
Іванко каже у відповідь:
— Зробіть вперед ви самі, щоб я бачив.
Старший став коло бочки, вибив пучкою дно, підняв бочку й випив усю. Ото був чолов’яга!
— Ну, випий ти!
Коли Іванко мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися і пиво розлилося по землі.
Розбійники вхопили зброю, оточили Іванка і закричали:
— Підіймай вгору руки!
Іванко засміявся:
— Слухайте, люди, думаю, що перед смертю дозволите проговорити три слова й три цигарки викурити.
Коли докурював, витяг шаблю й відразу відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, миттю упав у кров, і лише вухо йому Іванко відтяв. Зібрав Іванко усі розбійницькі трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до інших кімнат. В одній золота було повно, в другій — одежі, у третій — хліба, борошна, всього, що треба. Лише пташиного молока немає.
Коли Іван оглянув свої володіння, каже дівчині, котра йому готувала їсти:
— Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?
— Я царева донька. Ходила у школу на край міста. Розбійники напали на мене і взяли мене з собою. Я вже шість років тут у неволі.
— Можеш додому йти.
Дівчина подякувала й зібралася йти до свого батечка царя. А Іванко каже сестрі:
— Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба.
Лише від тієї кімнати, де лежали розбійницькі трупи, ключа не дав. Образилася Маріка, бо була вона жадібна й заздрісна.
— Сестро, йду я поглянути на наші ліси.
Не сиділося йому, бо чув у собі великі сили. Не боявся нічого, бо думав, що вбив усіх розбійників. Зібрався у ліси. А коли пішов, старший розбійник устав і покликав Маріку: