Час змінити окуляри, зрозумів лікар.
Окулярів у нього було дві пари. Дуже подібних: тонка, невагома оправа і крупні, трохи витягнуті донизу скельця з дуже поважними діоптріями, що надавали обличчю дещо втомленого вигляду. Стиль «Верблюд, король бабок,» — так висловлювалася перша дружина лікаря, вона ж остання, бо після розлучення, справи давньої і майже забутої, щасливчик зовсім не квапився поринати в чергове безумство. Але повернімося до окулярів. Ніякого тонування, затемнення лінз. Простота й солідність. Хіба що метал першої оправи відблискував сталлю, а другої — бронзою. Ніхто, власне, й не помічав, що лікар приблизно раз на три місяці змінює окуляри. А й помітили б, так не надали значення.
Лікар посміхнувся, витягуючи запасний футляр.
Значення процес мав тільки для нього.
До окулярів звикаєш. Як звикаєш до банальностей, до суєти, до ілюзії, самозваної реальності, яка посіла трон і начепила корону на дулю лисої голови. Минає час; сидить узурпаторка; стоїш ти. Але одного разу, лише змінивши пару окулярів, раптом розумієш, що світ змінився, остаточно й безповоротно. Самозванка стрімголов злетіла з трону, слабкі, м’якосерді банальності зчепилися не на життя, а на смерть, мутуючи в зубасті, вкриті лускою аксіоми; суєта-втікачка сентиментально оглянулася на палаючий Содом і перетворилася на соляний стовп. Розпливчатість буття, іменована звичкою, стала безсоромно різкою, хоча діоптрії однакових лінз, а також ідентична центровка не давали до цього жодних підстав. Подеколи життя розтягувалося, подеколи зіщулювалось, мишею втікши в кут. Бічний зір набув поганої звички зникати і з’являтися, коли бажав, немов кокетка-коханка, змушуючи кавалера постійно коситися: чи на місці легковажна красуня? Ти різко повертаєш голову, ловишся на вудку легкого запаморочення; п’яний без вина, ти постійно шукаєш привід зняти окуляри й протерти їх ганчірочкою. Ти весь у собі, зайнятий собою, і ненадовго забуваєш, що навколо тебе кишить маса абсолютно безглуздих, непотрібних тобі людей.
Люди перетворюються на об’єкт дослідження, чим і повинні бути.
Запасний футляр ліг в кишеню піджака. Увечері, подумав лікар. Я поміняю окуляри ввечері, на роботі, залишившись насамоті. Дарма, чи що, я записав собі на сьогодні нічне чергування. Ще один самообман, жалюгідна видимість діяльності. Маслак, кинутий псу суспільства: працюю, знаєте, не щаджу сил і здоров’я… Втім, пес розкошує біля будки, ситий попередніми подачками. Я розгодував його до ожиріння. До втрати пильності. Якби я не з’являвся в лікарні тиждень або два, в крайньому разі, мені б передзвонили додому, й під кінець розмови попросили берегти себе. Видушили б краплю жовтого співчуття, що пахне фурациліном: зрозумійте, дюбий друже, у вашому віці… Серце? Шлунок? Ах, депресія! Тонкий жарт: ясно, ясно, чоботар без чобіт… Так, звичайно. Видужуйте й ні про що не турбуйтеся.
Окуляри змінити легко, на деякий час сховавшись за частоколом нових скелець. Куди важче змінити ім’я, банальність з банальностей.
Пес не віддасть улюблену кістку.
Робота в лікарні була синекурою. Добре оплачуваним балаганом. Вони там всі безнадійні, в тисячний раз подумав лікар. За це я їх люблю: за відсутність надії. За визначеність. За виті грати огорожі, зелень газону довкола шезлонгів, за божественну непомильність камер стеження, за присутність ввічливих ангелів-охоронців і бурчання двох доберманів, навчених за спеціальною програмою «Сторож». Я пропоную їм — зрозуміло, не доберманам і не ангелам! — сісти в крісло або прилягти на диван, я веду з ними бесіди, вибудовані за всіма правилами; Геркулес, що на зло міфології одружився із метеликом-Психеєю, я препарую гусінь психозів і розчленовую кокони фобій, знаючи, що борюся з гідрою, і годі чекати Іолая-факельника, який припече обрубані шиї. З тим же завзяттям я міг би чесати їм п’яти. Зате багаті родичі моїх пацієнтів із задоволенням платять за розкіш недбало ввернути на бенкеті чи презентації: «Ах, бідний дядечко! Але ж ви знаєте, він повністю забезпечений! Багато хто продав би душу за можливість опинитися на його місці! Звісно, в клініці… точніше, в пансіонаті. У цього, який!.. ну, того самого, якщо ви мене розумієте…»
