В один із тих вечорів я вирішив запитати в неї, чи дуже вона була схвильована, коли увійшла до одного абатства, що має форму зірки й лежить на дорозі, якою йдуть утаємничені, коли перетинають Піренеї.
— Я ніколи там не була, — відповіла вона.
Я здивувався. Адже вона вже володіла Даром.
— Усі дороги ведуть до Рима, — сказала Бріда, застосувавши давнє прислів’я, щоб сказати мені, що Дар у своїй душі можна розбудити де завгодно. — Я пройшла свою дорогу до Рима[2] в Ірландії.
Під час наших наступних зустрічей вона розповіла мені історію свого пошуку. Коли вона закінчила свою розповідь, я запитав, чи можна мені записати все те, що я від неї почув.
Спершу вона погодилася. Але потім щоразу, коли ми зустрічалися, вона висувала якесь заперечення. То просила замінити прізвища й імена причетних осіб, то запитувала, які люди читатимуть те, що я напишу, та як вони реагуватимуть на прочитане.
— Звідки мені знати, — відповів я. — Але думаю, ти створюєш проблему не через це.
— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Проблема в тому, що це дуже особистий досвід. Я не певна, що він принесе комусь користь.
Це ризик, на який ми тепер ідемо обоє, Брідо. В одному з анонімних текстів Традиції говориться, що люди діляться на дві категорії: одні будують, інші вирощують. Будівельники можуть згаяти довгі роки, виконуючи своє завдання, але рано чи пізно вони завершують свою справу. Після цього зупиняються й залишаються між своїми чотирма стінами. Життя втрачає для них сенс, коли вони закінчують будівництво.
Але існують ті, хто не будує, а вирощує. Цим людям часто доводиться терпіти від негоди, від посухи, й відпочивають вони рідко. Але, на відміну від будівлі, сад ніколи не перестає зростати. І хоч він вимагає дуже великої уваги від садівника, він також перетворює його життя на грандіозну й цікаву пригоду.
Садівники добре знають одне одного, бо їм відомо, що в історії кожної рослини віддзеркалюється розвиток усієї землі.
Пауло Коельйо
Ірландія
Серпень 1982 — березень 1984 року
Літо й осінь
— Я хочу навчитися магії, — сказала дівчина.
Маг подивився на неї. Злинялі джинси, блузка й зухвалий вираз, який має звичай напускати на себе чи не кожна сором’язлива людина. «Я, мабуть, удвічі за неї старший», — подумав він. Та, незважаючи на це, він знав: перед ним стоїть його Інша Частина.
— Мене звати Бріда, — провадила дівчина. — Пробачте, що відразу не відрекомендувалася. Я дуже довго чекала цієї миті й хвилююся набагато більше, ніж думала.
— А навіщо тобі магія? — запитав він.
— Щоб знайти відповіді на кілька запитань, які поставило переді мною життя. Щоб пізнати таємні сили. І щоб навчитися подорожувати в минуле та майбутнє.
Вона була не перша з тих, хто приходив до нього в ліс із таким проханням. Колись він був дуже відомим і дуже шанованим Наставником Традиції. Він був узяв кількох учнів і вірив у те, що світ зміниться мірою того, як він змінить тих, хто до нього приходив. Але потім він припустився помилки. А Наставникам Традиції помилятися не дозволено.
вернуться
1
RAM (Regnus Agnus Mundi) — католицький орден, заснований 1492 р. для вивчення символічної мови усних традицій, членом якого нібито був Коельйо (так він сам стверджує у своїй книжці «Паломництво» (або «Щоденник Мага»). Тут і далі виноски, позначені зірочкою, — це примітки перекладача.
вернуться
2
Пауло Коельйо у «Щоденнику мага» пише: «Тоді як мусульманська традиція вимагає, щоб кожний правовірний бодай один раз у житті пройшов шляхом пророка Магомета до Мекки й Медіни, у перше тисячоліття християнству відомі були три шляхи, які вважалися священними і які обіцяли Боже благословення та прощення гріхів кожному, хто пройде ними. Перший шлях — до гробниці Святого Петра в Римі: ті, хто йшов ним, обрали собі символом хрест і назвались ромейро. Другий — до Гробу Господнього в Єрусалимі: хто йшов цією дорогою — іменувалися палмейро у пам’ять пальмових вітей, якими мешканці міста вітали з’яву Ісуса. І, нарешті, третій шлях вів до тлінних останків Святого Якова — по-нашому Сантьяго, — похованих на Іберійському півострові на тому місці, де якось уночі невідомий пастух побачив, як сяє над полем яскрава зірка».
