РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
…І піднімаю я нещасну свою довбешку, і дивлюся, куди цей старий шкарбан у скельцях показує, а там — отці-дракони — висить на рояльній струні Бійцівський Кіт у повному бойовому. Язик майже до поясу вивалився, а очі вже шипучі мухи повиїдали.
Знати я його, звісно, не знав, лички ж бо першого курсу. Коли його до нас у Школу взяли, я вже щосили геройствував у гирлі Аріхади. Але щоб тут, у столиці, хтось на Кота наважився руку підняти…
— Самі бачите, юначе — цивільне населення озвіріло, ловить солдатів і влаштовує самосуд. Тож ви замість мундирчика надіньте щось інше, чи хоча б і цей халат згори накиньте…
— Ну вже ні, пане військлікарю, — кажу. — Форму з мене тільки з мертвого знімуть. Гуманісти хрінові, демократи… Уряд національної довіри… Котеня задушили й радіють…
— Давайте ящики розвантажувати, — метушиться мій доктор.
— Зараз, пане військлікарю. Не квапте мене, — кажу, — а то я дуже квапитися почну, й біда станеться.
Шоферюга такі справи почув, лізе з кабіни, а з ним битися все одно що з рядовим Драмбою, будь ти Бійцівський Кіт, будь ти сам дракон Ґуґу. У нього пика ширша за колісний ковпак.
— Почекайте, — кажу. — Люди ви чи не люди?
Дістаю ніж, підстрибую, однією рукою чіпляюся за піддашок перед входом, другою перерізую струну й устигаю підхопити задушене Котеня. Ніж йому при цьому ще в бік увійшов — пробач, брате хоробрий, тобі нині байдуже.
Відніс його на клумбу. Важкий він був, як усі мертвяки. Але я там, у Корнія, здорово погладшав. Либонь, у самого герцогського синочка на столі такого не бувало, що я там їв… Тільки до чого це при покійнику згадувати?
Тягали ми ці ящики, тягали — потім виходжу я на шпитальний ґанок з лопатою, щоб бідолаху цього зарити. Богадільників, звісно, тепер удень із вогнем не знайдеш.
Земля м’яка. Та скільки я її, землі цієї, за війну перекидав!
Мабуть, купа вийшла б вища за шпиталь.
Бував я вже в цьому шпиталі. Мене там від дистрофії лікували, а дистрофія, доповім я вам, це така штука: підеш у сортир, а тебе віддача від струменя на стінку кидає.
Темніє. Скоро зірки з’являться. Сонце земне, либонь, теж випнеться, тільки мені його не розрізнити серед інших. Ось наше сонце я з Землі бачив, Корній показував. Зірка як зірка, не подумаєш, що рідна…
Ех, зірка моя рідна, столиця дорога, Айда-Алай, Серце Алаю… Що ж із тобою вчинили! У бухті танкери горять, Пагорб Полеглих Ангелів, здається, дощенту снарядами знесли, Браґґівка наша відважна, розбійна, теж у вогні, а герцогський палац… Краще не бачити зараз його тому, хто раніше бачив…
