Аптекар

«Во ім'я Господа нашого, куса Христа, і Пресвятої Богородиці хочу я, Лукаш Гулевич, будучи при пам'яті і в цілім розумі моїм, скласти отеє признання перед лицем смерті та на випадок, якби Бог милосердний душу мою з грішним тілом розлучив, тую в руки Владиці, Богу Отцю Вседержителю поручаю, уповаючи на милість Його. А тіло моє грішне, хто б у землю не поховав, за те йому, маю надію в ласці Божій, іж Бог милосердний заплатить.

Народився я у Страдчі під Яневом у родині місцевого пароха, де провів найкращі роки мого життя, сповнені безтурботності і тихого дитячого щастя, яке час від часу все ж було замрячене смертями і втратами. Родина моя була не надто заможною, але господарною, батько умів не тільки правити службу Божу, але й торгувати худобою, переганяючи у Мадярщину корів, а назад женучи коней, а при цьому не раз йому ще й доводилося давати відсіч розбишакам. Та з віком врешті покинув цю вигідну справу і завів пасіку. Отож він будь-якою ціною хотів, щоб я вивчився на когось путнього, бачачи, що з мене ані парох, ані гендляр не вийде, і збирав шеляг до шеляга, відмовляючи собі в найнеобхіднішому та вдягаючись у ту саму стару вицвілу реверенду, в якій заступив уперше на службу. Наколи я підріс і настала пора мене виряджати у світи, у батьків не зосталося окрім мене нікого з дітей. Старший мій брат, як то було поширено серед галичан, пішов на службу до королівських драгунів та загинув у бою з козаками Тараса Трясила. Дві менші сестри померли ще малими.

І коли настав той день, що тато вивів зі стайні коня, на якого хухав і дмухав, не даючи його до жодного запрягу, а воліючи всюди трюхикати на своїй старій шкапині, а мама з мокрим від сліз обличчям обцілувала мене, я з жахом усвідомив, що можу більше їх уже не побачити, адже я був доволі пізньою дитиною. Мені підкотився клубок до горла, і я ледве стримав себе, аби не просльозитися, відчуваючи, що це тільки ще більше засмутить моїх батьків. Той світ, який чекав на мене, манив мене і розкривав свої обійми, либонь, випустить мене не так скоро, і не знати, чи вдасться мені пристосовуватися до його примх і звичаїв. Я почувався, як пташина, що раптом вивалилася з гнізда. Попереду стелилася далека дорога без повернення, така подорож сильно відрізнялася від будь-якої іншої, яка б у кінцевому результаті вела до рідної брами. Моя дорога вела в незнане і не була обмежена в часі, вона могла тривати невідь-скільки, виплітаючи переді мною павутину стежок, лабіринти незвіданих путівців з тривожними знаками на перехрестях. Звичайно ж, я тоді ще не думав про те, що тільки така подорож, подорож без наміру на повернення, відкриває нам нові обрії і нові вікна.

Тато вручив мені невеличкого гаманця на дорогу і пояснив, що задля безпеки всі кошти на моє навчання передав Мордехаю Шіферу з Рави, від якого маю листа до його брата у Венеції, котрий поклав таку саму суму, яку отримав Мордехай, до „Вапса della Piaza de Rialto“. У Мойшеля, брата Мордехая, є невеликий заїзний двір, і він радо прийме мене. Мама мене перехрестила, і я побачив на її обличчі лише смуток і розпач. Вона вже знала наперед, що ми більше ніколи не побачимося, і прагнула відбити мій образ не тільки розпачливим поглядом у своїй пам'яті, але й доторком, узявши моє обличчя в долоні і провівши по ньому пальцями. Я притулив до вуст її руки, вони пахли коноплями, які мама щойно тіпала, і запах цей зостався мені у пам'яті на все життя.

Мандрівка моя до Венеції тривала два і пів тижня і не запам'яталася нічим особливим, хіба що в Клаґенфурті у мене поцупили коня, заки я обідав у шинку. На щастя, торба моя була при мені. Отже, далі я добирався коли пішки, а коли возами, намагаючись не залишатися в дорозі наодинці, бо всюди підстерігали розбійники та різні волоцюги і пройдисвіти, які тільки й чекали на такого, як я, мандрівця. Заїзний двір „Під Срібною Черепахою“, що містився у кварталі Ріальто, відповідав своїй назві лише частково, бо нічого срібного я там не помітив, але що усі й справді відзначалися черепашою непоспішністю, то так. І хоч я відшукав туди дорогу доволі швидко, але коли став питати про пана Шіфера, то ніхто не міг второпати, чого я хочу, але при цьому вдавав, що з усією серйозністю замислюється над моїми словами, повторює їх, перебирає губами і корчить такі міни, мовби перебуває в неймовірно філософських роздумах. Я вже було й духом занепав, коли нарешті з’явився поважний коротконогий грубас і вдарив мене по рамені:

— А чи це не ти будеш Лукаш зі Страдча? То я якраз той, кого ти шукаєш. Але тут я не Мойше Шіфер, а Мікаелє Чіффері, — і він зайшовся здоровим заразливим сміхом, який миттю підхопили всі присутні, а мені здалося, що й коні заіржали. — Тебе теж ніхто Лукашем тут кликати не буде, — потішив він мене, — і дуже скоро ти перетворишся на Луку або Лючіяно.