Тиша. Притча
- Автор: По Едґар Аллан
- Язык: украинский
- Переводчик: Віктор Шовкун
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Тиша. Притча». Краткое содержание книги:
Едґар Аллан По
ТИША. ПРИТЧА
Дрімають гірські верхівки,
Тиша в долинах, печерах і на скелях.
Алкман*
«Послухай-но, ― сказав Демон,
Поклавши руку мені на голову, ―
Край, про який я тобі розповім, це похмура долина у Лівії,
Понад берегами річки Заїри,
І нема там ані спокою, ані тиші.
Води річки мають шафраново-хворобливий колір
І не течуть до моря,
А вічно пульсують під малиновим оком сонця,
Тремтять і здіймаються хвилями.
На багато миль попід грузькими берегами річки
Тягнеться бліда пустеля велетенських білих лілей,
І зітхають вони, бо їм сумно в цій глушині,
І простягують до неба довгі, моторошно-білі шиї,
І одвічно кивають головами.
І линуть від них дивні шерехи,
Мовби вони шепочуться між собою,
Шерехи, схожі на дзюркотіння підземних вод.
І зітхають лілеї, бо їм сумно в цій глушині.
Але існує межа їхньому царству ―
Темний, дрімучий, високий ліс.
Там, наче море навкруг островів,
Постійно хвилюється низенький підлісок,
А в небі ― жодного подмуху вітерцю.
І високі правічні дерева розгойдуються з давніх-давен,
І шумлять листям, і тріщать гіллям,
І з їхніх верхів'їв крапля за краплею
Скапує одвічна роса.
А там, де вони входять у землю корінням,
Дивні отруйні квіти звиваються, мов у тривожному сні.
А вгорі з шумом і свистом сірі хмари одвіку плинуть на захід,
До вогненного урвища обрію, з якого вони скочуються водоспадом.
А в небі ― жодного подмуху вітерцю.
І на берегах річки Заїри
Нема ані спокою, ані тиші.
То була ніч, і дощ падав;
І падаючи, він був дощем,
А упавши, на кров обертався.
І стояв я в болоті серед високих лілей,
І дощ мочив мені голову ―
А лілеї сумно-сумно зітхали,
Горді навіть у розпачі.
Аж раптом виплив на небо місяць крізь мертвотно-блідий туман,
І був він темно-червоний.
А мій погляд упав на величезну сіру скелю,
Що височіла над річкою,
Осяяна жовтим місячним світлом.
І скеля була висока і сіра з мертвотним відтінком ―
Та скеля була мертвотно-сіра.
І побачив я літери, висічені на ній,
І пішов я через болото між водяними лілеями,
Щоб наблизитися до берега
Й прочитати літери на стіні скелі.
Але розгледіти мені їх не вдалося.
І я вже хотів повернутися назад у болото,
Коли місяць засяяв ще яскравішим червонястим світлом,
І я обернувся і знову глянув на скелю
І на висічені там літери ―
І ті літери були РОЗПАЧ.
І я подивився вгору,
І там стояв чоловік на вершині скелі;
А я сховався між водяних лілей,
Щоб підглянути за діями того чоловіка.
І мав він гордий вигляд, і був високий
І завинутий
Від плечей до ступнів у давньоримську тогу.
І обриси його постаті були невиразні ―
Але риси його обличчя були рисами божества;
Бо мантія ночі,
І туману, і місяця, і роси
Залишила його обличчя відкритим.
І його чоло променилося розумом,
А в очах палахкотіла тривога;
І в кількох зморшках, що мережали його щоки,
Я прочитав притчі журби, втоми й зневіри в людстві
І тугу за самотою.
І чоловік сів на скелі, й підпер рукою голову,
Й подивився на навколишню пустку.
Він подивився вниз на дрібний, неспокійний підлісок,
І вгору на високі правічні дерева,
І ще вище на шумливе небо,
І на темно-червоний місяць.
А я лежав зовсім близько, ховаючись за лілеями,
І спостерігав за діями того чоловіка.
А він тремтів від самотності;
І ніч наближалася до світанку,
А він сидів і сидів на вершині скелі.
І чоловік відвернув погляд від неба
І подивився на сумну річку Заїру,
І на жовто-мертвотні води,
І на бліді легіони лілей,
І почав він дослухатися до їхніх зітхань
І до шепотіння, яке від них линуло.
А я лежав зовсім близько в своєму сховку
І стежив за діями того чоловіка.
А чоловік тремтів від самотності;
І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.
Тоді знову я рушив у глиб болота
І розчинився в далечі посеред пустки лілей,
І я покликав гіпопотамів,
Які жили поміж папороттю,
В глухих закутнях того болота.