Війна очима дитини

Погожого червневого ранку запропонував син зробити мандрівку в Демидівку, полюбуватися мальовничими берегами Рову, послухати вирування запрудженої води старого млина над скелястим урвиськом, подихати духмяним повітрям колосистих полів і чебрецевих пагорбків.

Чудовою видалась мандрівка. По дорозі додому вирішили оглянути ще церкву — архітектурний пам’ятник минулого століття — і шкільний будинок — колишню садибу поміщика.

Зупинилися на безлюдному влітку шкільному подвір’ї, розглядаючи старі стіни, вікові дерева навколо, залишки муру.

І згадалося мені давнє, напівзабуте. Саме тут 22 червня 1941 року піонерські сурми розбудили табір, який за тиждень до того розмістився в стінах школи.

Перед приниклими дітьми, яких вишикували на площі, виступив директор з повідомленням, що після сніданку їх поведуть на залізничну станцію, відправлять додому, тому що склались якісь несприятливі для їх перебування у таборі умови, а через тиждень вони знову повернуться і продовжать свій відпочинок. І ще наказав: якщо по дорозі на станцію у небі з’являться літаки з чорними хрестами на крилах, негайно всім розбігатися у різні сторони і падати на землю.

Діти не розуміли зловісного змісту сказаного, але дехто уже повторював слово, почуте від одного з батьків, який приїхав забрати сина — «війна!»

По дорозі на станцію дивилися у небо, чи не летять літаки з чорними хрестами, щоб уже розбігатися у різні сторони.

Та не тільки ми, діти, а й дорослі ще не осягли розумом, яка біда прийшла на нашу землю.

А вночі з 6 на 7 липня перші бомби упали на край міста — можливо, то було не умисне бомбардування: фашистський літак ніс смерть десь далі, чи не на Київ, але, підбитий нашими зенітками в районі хлібозаводу, спасаючи свою шкуру, потягнувся на захід, звільняючись від смертоносного вантажу.

Одна з бомб упала на стару черешню край дороги, взірвалася в повітрі, від вибухової хвилі повилітали з рамами вікна хатини, де спав на долівці одягнений та взутий вчорашній піонер. Проснувся від страшного гуркоту, сліпуче полум’я освітило перелякані обличчя дорослих, здригнулася вдруге і втрете земля, почулося стихаюче надривне гудіння літака і настала тиша. Хтось заговорив, а дід Янко, кинутий вибуховою хвилею на землю, запитав сусіда: «Якове, я живий?» — «Та певно, що живий, коли говориш,» — відповів той.

На підвіконня скочив знадвору кіт, блимнув у темряві вугликами очей, хтось жахнувся, потім натужно розсміявся.

Статечний дядько, учасник першої світової війни, сказав, що фашистські бомбардувальники можуть повернутися, то треба тікати далі від міста, в Малу Жмеринку.

Бігли мовчки, було темно і страшно, минули село і пішли долиною — на Станіславчик.

Світало, коли добралися до хати родичів. Так почалася для мене війна.

Через кілька днів дев’ятирічний хлопчик разом з дорослими дивився сумними очима на відступаючі війська Радянської Армії. Стомлені, запилені солдати йшли нескінченним потоком по трасі Шаргород-Жмеринка, йшли зранку й до вечора, і день, і другий, і третій. Проїхала солдатська кухня, пройшов останній загін, опустіла дорога, стало тихо і моторошно.

З висоти виселка за Станіславчиком було видно, як останній потяг залишив місто, прямуючи на схід. Та біля Вапнярки налетіли на нього фашистські стерв’ятники, скинули кілька бомб, одна з яких влучила в паровоз, загинув машиніст, розбіглися ті, хто хотів залишити свій край, спастися від фашистського нашестя.

А машиніст і кілька пасажирів знайшли вічний спокій на пагорбку під лісом. Ще день панувало безвладдя, чулися вибухи в Жмеринці і десь далі, на сході.

Обивателі не дрімали: почали розбивати в містечку магазини, тягти все, що попадало під руку: миски, відра, одежу. Немолоді уже чоловік з жінкою несли на собі шафу.

Сімнадцятого липня, десь о другій половині дня, жінка, що поралась на городі, біля дороги, неголосно скрикнула: «Німці йдуть!».

На шляху від Мурафи показалися військові машини, мотоциклісти в касках, бронетранспортери. На великій швидкості, не зупиняючись, вони мчали на Жмеринку.

Через два дні повернувся додому. Рідна хата показалася чужою на пагорбі. Вікно було вибито під час бомбардування. Після липневої грози впала стеля: осколком був пробитий дах. Вхідні двері пробиті кулями. Німці в перші дні окупації нишпорили по хатах в пошуках харчів і цінностей. Залізли і до нас через вікно. Там було злиденно пусто. В кутку висіли ікони, прибрані вишитим рушником, а біля столу скриня, велика, але порожня. На дні її лежали прикриті ганчіркою три черстві хлібини, приховані батьком на чорний день, та пожовклі весільні рушники — все, що лишилося від матері.

В прискринку — дитячий «капорик», в якому знаходились сімейні «реліквії»: перше дитяче волосся з голівки та мідний хрестик. Там же — складений з учнівського зошита папірець, на якому дитячими каліграфічними літерами було написано: «П’яте квітня, 1941 року» — дата смерті матері.

Відкрили прибульці двері в пусту, без вікон, половину хати. В напівтемряві (світло пробивалося через дірку в стіні) побачили двох кролів, зголоднілі звірята кинулись до ніг людей, почувши їх голоси. Згадавши про хлібини в скрині, вони кинули їх в’язням і прирекли на вірну смерть: наївшись досхочу, вони через годину-другу здулися і подохли.